Мертві Герої завжди зручніші за живих

Учора поховали Сергія Губанова, комбата "Луганськ - 1". І чогось думки після цієї сумної події якісь...

Ми з ним познайомилися у 2014 році під час звільнення Рубіжного, Сєвєродонецький та Лисичанська. У різні часи спілкувалися частіше, у останні не дуже часто. Але завжди по справжньому с позитивом, навіть при негативних темах. Так сталося, що не за довго до трагедії, ми з ним говорили і настрій був у Сергія трохи депресивний. Через проблеми з батальйоном, бо все більше формалізму та обмежень, та заборон. А для людини дії, як Сергій, це як клітка. Плюс здоров'я давало знати про себе, наслідки війни, контузії, які також не задокументовані і не оформлені, але постійно про себе нагадують, то тиском, то ще чимось.

Але більше за все напружувала загальна невизначеність з війною, в точніше з майбутнім, оскільки зрозуміло, що як що за шість років не звільнили Луганськ та інші окуповані території, то надія на повернення його додому тане з кожним днем, і все більше накриває депресія. Ми з Сергієм сходилися у думках, що території повернуться, але не зрозуміло коли, з теперішньою політикою. Не так як було у 2014-2015 роках, зараз ще трохи і повернемо і все закінчимо. Усі так гадали, ідумаю могли, але...

І шість років комбат без власного житла, що також не давало впевненості у завтрашньому дні. Я не хочу наганятм жалю, але я думаю такі самі думки і у інших бійців Луганськ -1, співробітників поліції, держслужбовців, прикордонників, ЗСУшників і просто інших переселенців з неконтрольованої території. Тяжко всім, але тяжче, і у рази болячише людям, які напротязі усіх років ризикуючи життям боронили Україну з надією повернути свій дім.

Сергій був вимогливим до себе, до бійців, і до керівництва також, і як що була потреба то відстоював свою позицію і позицію свого підрозділу будь перед ким. Тому його знали всі, і всі поважали. Але при цьому хоч і намагався, багато яких стін пробити не зміг. Бо так зручніше для керівництва, локально питання закриті і все, ініціатива наказуєма. І за життя все, як завжди у більшості.

А після смерті зразу згадали, зразу оцінили, нагородили, дали команду придбати житло сім'ї... Хоча Сергій все це мав отримати, так само, як і інші бійці, п'ять років тому, і житло і визнання і нагороду Героя України, він її заслужив тричі. А тепер сім'я буде з житлом, сподіваюся, що добре, але Сергія вже немає...

А скільки інших хлопців кожного дня гинуло усі ці роки і зараз також, і за багатьох ніхто нічого особливо і не знає, у кращому випадку дадуть медаль посмертно, а рідні сам на сам зі своїм болем і побутовими проблемами. Щось з нашим суспільством не так, не цінує держава за життя людей і їх потенціал, їй зручніше мати мертвих Героїв.

Співчуття сім'ям Героїв.