Про істерики

Проводжу експеримент.
Експеримент нескладний - відкрив вкладку і спостерігай. Потім роби висновки.
Повєдаю...

... одного разу, тобто, три дні тому, в одній військовій новинарній групі з'явилось повідомлення. Там було відео і текст - на відео Гліб Бабич і Олексій Петров, чоловіки зі сталевими яйцями, розповідали нам наступне - що фронт готується до розбирання всіх укріплень, усіх наших чудових бетонованих споруд - для чого, як ви думаєте?
Для того, щоб віддати їх ворогу, нам відступити і прочія ганебні явища.

Чесно скажу - моїм другим почуттям був переляк. Як, невже ми знову відступаємо? Востаннє це було, здається, тоді, коли весь фейсбук волав, що ми здали Станицю Луганську і всіх патріотів вже ось саме зараз тягнуть на подвали. А паралельно йшла багатотисячна істерика про те, що ми віддаємо ворогу Новоазовськ, відступаємо і ой що ж тепер буде.
Ну, ви пам'ятаєте ці істерики. Я тоді зробила пару дзвінків десантникам, що стояли в "зданій" Станиці і ми з ними разом ліниво пореготали над цим.

З Новоазовськом було складніше. Здається, ми так і не змогли пояснити людям, що Новоазовськ було віддано ворогу ще на самому початку війни. Здається, коли ми це пояснювали - люди нам просто не повірили. Ну, знати історію війни - то ж для слабаків.

Отже, переляк від здачі ворогу наших земель був другим почуттям, а перше почуття - то був подив.
Як?
Хіба в нас є чудові бетонні укріплення по всій лінії фронта, як стверджували нам оратори:

======= "Все эти годы... Полных пять лет, наша армия зарывалась в землю. Окапывалась, готовила инженерные сооружения. Потом делала шаг вперёд и снова окопы, доты, блиндажи. Брёвна, бетонные блоки, габионы, пленка и скобы. И так пять лет... Потом под Мариком начали строить вторую линию обороны. Вдумчиво и целенаправленно." =======

Кажу ж, страшенно здивувалась. Тому що лінію бетонних укріплень, які я бачила на фронті - я бачила на відео з безпілотника, що злітав на ТУ сторону. Отам укріплення. Та там просто непробійні бетонні стіни і бетоном залиті цокольні приміщення будівель, що стоять на передку.
А в нас - ну, в кращому випадку бліндаж в два накати. От я, наприклад, бачила такий один бліндаж у два накати. І то мені досі не всі військові вірять, коли я їм про це розповідаю. Ходять також чутки, що десь є бліндаж у ТРИ накати. Туди екскурсії водять. З Генштабу.
Тому оця лінія бетонних споруд, про яку говорять оратори, дещо озадачила. Ще більше озадачила порада когось у коментах:
- Та що ж вони роблять! Навіщо ж розбирати? Краще б під картоплю людям віддали.

Хм...
Лишивши поза увагою того дядька, який збирається зберігати картоплю на передовій, я нарешті отямилась і вирішила поглянути - та де ж це ми, врешті-решт, відступаємо? На Станиці чи на Новоазовську як мінімум?
- Шо, опять???
Виявилось, що все ж на Станиці. І ось-ось почнуть, якщо вірити ораторам, розбирати вже й другу лінію оборони.
- Брррррр... - затрусила я головою, ще більше здивувалась, що як же це я пропустила такі події, я, фронтовий волонтер.

А вже тоді нарешті я здогадалась поглянути на дату публікації.

От ви не здивувались, так? Ви знали, знали!
Так, все правильно. Істерика Бабича та Петрова долинула до нас з того ще часу річної давності, коли фейсбук волав про здану Станицю Луганську, я телефонувала до десантів, вони ліниво відповідали мені, що треба б заткнути роти фейсбуку, нєча оце на десантуру гнать, і ми всі разом сміялись над цим - я у Києві, вони у спокійнісінькій Станиці Луганській. Українській Станиці.

І я рішучим помахом руки вирішила закрити вкладку - аж тут замислилась. Потім лишила її відкритою, лишень зиркала кожного дня і обновляла. Почався мій експеримент.
Врочисто обновляю востаннє і оголошую про результати.

200 репостів!
Маса розгніваних коментів.
Жодного коменту типу "Ау, люди, це тухла новина, їй рік!"
Я вже мовчу про те, що хоч би один комент там був типу: "Шо-шо? Які такі бетонні укріплення? І що, прям лінією, да?"

200 репостів від ідіотів, які не те що не звернули увагу на дату публікації - та вони просто не увляють ситуації на фронті, вони просто не пам'ятають, що ця істерика пройшла уже давно...
... а знаєте, чому вони не пам'ятають, що ця істерика пройшла давно? Бо вони давно втонули у своїх істериках. Бо в них істерика кожного дня, де вже там на дату дивитись.

До речі, я зиркнула і до корінного поста.
Якраз тоді, коли десанти ліниво просили заткнути пельки фейсбукам і не позорити десантуру, яка ні кроку не зробила зі Станиці й не збиралась...
якраз тоді, коли ми з ними реготали над "здали Станицю ворогу, розбирають укріплення, патріотів тягнуть на подвал!"...
якраз тоді, коли десанти реготали в телефон зі спокійнісінької української Станиці...
У цього поста з істерикою Бабича й Петрова було 10 000 репостів.
Оце я розумію, істерика. Оце я понімаю, мужики зі сталевими яйцями, самі на себе нагнали страху і людей переполошили.

... хоча, більшості тих репостерів себе полохати що дурню з гори котитись.
А я тепер точно знаю, що треба для успіху, дарую методу:
- напиши текст з істеричними воплями "Відступаємо! Розбирають! Віддають!"
- зніми на відео мужиків зі сталевими яйцями, мужиків зазвичай дуже жалко полишати, віддаючи Станицю, самі розумієте, виграшні це кадри з переполоханими, але рішучими мужиками
- і пости собі це відео час від часу, ну, хоча б раз на рік
- і рахуй репости

Бо що? Бо лох не мамонт, лох не вимре.
Експеримент закінчено. Дарую методу, вчіться, люди, доки істерики живі.
А, ні, що ж з ними станеться.

Істерики - вони-то якраз вічні.