"Богема": Хроніки оборони ДАПу

(Уривок із книги про Героя України Євгена Межевікіна "Війна "Адама")

Андрій Шараскін доброволець, який з серпня 14го став на захист нашої Неньки. На передову пішов разом з побратимами з Майдану. Під час подій, що зазначені нижче, був виконуючим обов’язки командира резервної роти 5го батальйону ДУК ПС. Звільнився із лав Української Добровольчої Армії у 2019му році з посади заступника командувача.

- Як Ви познайомилися з "Адамом"?

- Перша наша зустріч відбулася так: була ніч 3 жовтня 2014 року. Другого жовтня я зі своїм побратимом "Фазаном" знаходився на базі, ми зустрічали волонтерів, щось відвозили, забирали броньований бусік для передової. В цей час видзвонились хлопці, сказали, що вони визвались добровольцями замінити ротаційну групу ДУК в аеропорту. Це практично весь наш підрозділ, близькі мені хлопці з нашої резервної роти, яка могла підсилити в будь-який момент, будь-де, кого завгодно. І вони заїхали 2 жовтня в термінал. На той час, 2го і 3го числа, відбувалися відомі події, це коли "Моторола" заходив – йшли жорсткі бої на ближніх дистанціях. 3го були поранені наші побратими – "Чубу" дісталося від танкових пострілів, а на "Данді" просто стіна завалилася. По телефону я дізнався, що на місці керує всією операцією "Редут". І рішення було тільки одне: наша рота там, то і мені треба їхати. Тоді якраз Льоня Кантер знімав документалку "Добровольці Божої чоти", він хотів потрапити в найгарячішу точку. Ми, звісно, відмовляли, але Ярош дав добро. Льоня, взагалі, нерозривно зв’язаний з тим, як ми познайомились з "Адамом". В оперативному штабі нам сказали, що немає жодної можливості потрапити в термінал, хіба що локально, якщо в "лєнточках" буде місце. Ми дізнались, де і коли буде формуватись ця "лєнточка", під’їхали, ну і за законом жанру, ні для кого там місця не знайшлось. Ми приїхали бусіком в саму голову "лєнточки" - ніч, темінь, все заглушено. Розуміючи, що можемо взагалі нікуди не потрапити, під’їхали до танку. Льоня каже: "В голові колони стоїть танкіст. Я збігаю, дізнаюсь, що там і як". Він побіг до танку знайомитись з екіпажем. "Адам" був у відкритому люку, і одразу зголосився нас взяти: "Окей, головне – не від ставайте, бо у мене ж ночнік. Їдьте прямо за мною, і попередьте задню машину, що ви за мною стоїте, щоб вас не роздавили! Виїжджаємо!". Я сидів за кермом, навколо нічогісінько не видно, тільки боковим зором бачив силует танка. Повернувся Льоня, радісно повідомив: "Все нормально! Їдемо!!! Я взяв телефон цього чувака, це командир "Адам"!". Так ми на своєму бусіку, який тільки-но привезли волонтери, втрьох з Андрієм Нагірним - "Фазаном" і з Льонею Кантером, в’їхали за головною машиною колони в розташування нового терміналу. Довго паркувались, був на диво спокійний вечір. Я задом заїхав прямо в термінал, подякував Богу, і подякував тоді ще невідомому мені танкісту. Танкісти свої машини поставили прямо під "рукавами", біля терміналу, і розташувались там. Відносна тиша закінчилась менше ніж за добу. Як згодом виявилось, ми розминулись з пораненим "Редутом", його евакуювали коли ми заходили в ДАП. Всі наші хлопці знаходились на той час в старому терміналі, з ними були бійці із 79-ої та 93-ї бригад. До ранку ми "перекантувались" на транспортних лєнтах. А зранку картина змінилась повністю. Скажу так: є два яскравих епізоди, які охарактеризували тоді для мене "Адама". Спочатку все наше спілкування відбувалось по рації або телефону, прямий зв’язок відбувався тільки по мобільному. Перший епізод, це коли у нас був важко поранений боєць, йшов страшний обстріл. Медики повідомили - якщо ми протягом години-півтори його не вивеземо, то він загине. Я тоді почав видзвонювати всіх, з проханням допомогти вивезти пораненого, але всюди мені відповіли, що водії БТРів відмовляються їхати. Майже у відчаї, я набрав "Адама", сказав, що є боєць, який потребує термінової госпітальної допомоги, але всі відмовились евакуювати. Він коротко спитав: "Скільки маємо часу?". "До години". "Я щось придумаю!". Я ж розумів, що в танк важкопораненого ми не засунемо, а якщо і зможемо, то потім не витягнемо, тому був впевнений, що він вмовить когось з водіїв БТРів, а сам прикриє. І раптом дивлюсь – вилітає танк, один, без "бехи", без нікого. В чому особливість "Адама" - він вилітав і одразу відкривав вогонь як по першочерговим, так і по другорядним цілям. Танк пронісся повз термінал, зробив кілька залпів, основне завдання яких було подавити будь-який можливий опір, заставити залягти і деякий час не висовувати техніку противника. Цей часовий люфт потрібно було використати, аби вивезти бійця. "Адам" проскочив аж до авіаційного ангара, відстрілявся, повернувся назад – все на шаленій швидкості – ЛІТАВ! Я дивлюсь, думаю – що ж то за чувак такий?! Він зупинивсь, коротко кинув: "Ти "Богема"?". "Так, а ти "Адам"?". "Так". Тоді я його вперше побачив. Я здивовано питаю: "Де беха?". "Бехи не буде!". "Що мені робити з бійцем?". "Клади мені на козирок!". Варіантів зовсім ніяких не було, і я перепитав: "Ти впевнений?". "Звісно!". "Друже, та ти ж його загубиш!". "Не хвилюйся!". Він сів в танк, почав плавно відходити, ми їх провели… Я все чекав і хвилювався – як він його повезе?! Пройшов час, Євген видзвонився: "Все в порядку, довіз, врятують!". Він монстр! Я вже не кажу про дорогу, про те, що витворяв кулеметник – "Адам" же баштою не міг крутити, бо на козирку поранений лежав... Але він таки довіз!

Був ще один епізод – це через 3-4 дні після того, як ми висадились в ДАПі. Ворог здійснив спробу штурму нового терміналу. Склалась така ситуація, що майже всі, хто був в новому терміналі, перемістились в старий. Є епізод зафіксований в "Добровольцях Божої чоти", там де я по телефону доповідав Ярошу оперативну ситуацію про те, що танки, БТРи, БК розгрузили біля нового терміналу, але його залишили. Під’їзд можливий лише через новий термінал і потрібно будь-що збирати бійців та забрати це майно. Ярош погодився: "Забирайте!". Спочатку туди побіг я, за мною - Льоня Кантер, без автомата, без нічого – в термінал, в якому, вже ймовірно, знаходились бойовики. Хлопці чекали, поки добіжу я, і Льоня. Потім побачивши, що нас по дорозі не вбили, побігли за нами. На місті ми познайомились ще з одним танкістом – Титарчуком, на псевдо "Теща". На той момент, один з наших екіпажів згорів в танку – здетонував БК. Титарчук зі свого екіпажу один вцілів. Ніколи не забуду ці "сумасшедшіє" очі! Він відмовився переходити в старий термінал, і приєднався до нас в групу по зачистці нового терміналу. Ми взяли тільки ту частину, яка виходить на зльотку, де знаходився БК, стояла підірвана машина, і ще деяка техніка. До вечора нас залишилось десь п’ятеро. Я був на постійному зв’язку з Ярошем, доповідав обстановку, і наполягав аби прислали хоч когось з офіцерів, який знає загальну картину дій по обороні аеропорту, щоб організувати взаємодію, бо я ж відповідаю за своїх людей! "Теща" мені каже: "Нічого не лишилося. Рація в машині". Тоді я набрав "Адама": "Тут один з твоїх". "Хто ще є?". Я передав слухавку Титарчуку, і вони домовились. Забігаючи наперед, скажу, "Теща" загинув за кілька тижнів після цих подій. Він мені залишив свій планшет, такий ще радянський офіцерський, і там була фотографія дружини з сином, захована ззаду. Я не забуду вираз його обличчя коли приїхав "Адам" забирати своїх танкістів. "Теща" був такий щасливий!!! Він бігав, всіх цілував: "Я їду! Їду! Мене забирають!". Потім вони вивели машини, не залишили їх біля терміналу, бо в той час практично зі всіх сторін велися обстріли. У мене, до речі, на телефоні є відео, коли повз термінал, назустріч російському танку мчить машина "Адама", в наступ, на ходу відстрілюючись. В цей час підійшла лєнточка – швидка розгрузка-загрузка. "Адам" тоді убезпечив, прикрив нас. Його танк був і тоді, коли ми виїжджали з аеропорту, на своєму бусіку. По дорозі влетіли у воронку недалеко від терміналу, застрягли, і почався обстріл – довгий, страшний. Крайнім відходив танк "Адама". Троє побратимівв: "Дощ" (загинув 17 червня 15 року), "Фазан" і "Браконьєр" (які воюють до цього часу) вискочили подивитися - яма їм була по груди. Не знаю, як вони дьорнули той важкий броньований бусік, щоб зачепити ґрунт?! Все відбувалося вночі. Я дивлюсь на силует танка, який відходить, лєнточка вже поїхала... І про себе звертаюсь: "О Божечко! Дуже тебе прошу, друже, зачекай!". Танк від’їжджає, трохи з’їхав з дороги, вже не на прямій видимості… АЛЕ ВІН НАС ЗАЧЕКАВ! Башта крутилася у одну сторону, а кулемет в іншу – отакі рухи роблять на ймовірні цілі, але він не стріляв, він чекав. Це відбувалось в той час, коли зовсім поруч крили аеропорт. Ми зловили ґрунт, хлопці заскочили у бусік і мерщій доганяти! Він помітив, що ми під’їжджаємо, тоді вже і сам рушив, показуючи нам дорогу…

Потім ми неодноразово зустрічалися, бачилися, і я зрозумів, наскільки це щира, правдива, справжня людина! Ми і весілля справляли, і дні народження, і з дружиною знайомі, і вдома у нього гостювали. До Євгена приїздить багато людей. Насправді, так буває, що з хлопцями з різних підрозділів нечасто зустрічаєшся, а от у Жені на дні народження зустрічаються всі – і 79ка, і 95ка, і ті, хто вже в поліції служить. Одне фото з такої зустрічі глянеш – це якесь сузір’я, про кожного окремо можна писати, знімати...

- Андрію, адже Ви театральний режисер, як Ви опинилися у добровольчому батальйоні ?

- У мене взагалі все просто. Я розумів, що моя військова спеціальність, максимум військовий оркестр, буде призвана в останню чергу. Тому не чекав, а пішов сам. Ми з хлопцями з Майдану разом вишколювалися. Друг-байкер, в подальшому бойовий побратим "Бурячок", роззнайомив мене з іншими добровольцями. Якщо подивитись на фото нашої групи, яка в 14му вишколювалась в Унежі, то близько половини вже немає в живих. Першим загинув Орест Квач, наймолодший з нас - він щойно закінчив ліцей Богуна. Ми тоді всі зібралися в Заліщиках на його похорон… Другим, у вересні, загинув Андрій - "Грізлі", він воював в "Айдарі", як і Орест. Згодом, ми втратили Вацлава, а трохи раніше загинув друг "Лісник".

За увесь час цих подій я виніс для себе одне: війна – це тотальне і велике зло, якщо можна не допустити війну – треба не допустити. А коли вже вв’язалися, то потрібна колосальна дисципліна, щоб все стрімко і швидко відбувалось. З одного боку, війна відкриває в деяких хороше і героїчне, а з іншого боку, вона відкриває в людях багато мерзенного, ницого, і того, що стане відомо згодом - цих страшних історій про розхлябаність, безвідповідальність, жадобу, зраду...

Війна – зло, в якому немає людського і доброго, навіть в героїзмі і самопожертві… Вони просто інший її прояв.