Від агронома до кіборга

Як писати про війну? Що саме можна розповісти, а що краще залишити за межами обкладинки. Чи комусь потрібні романи та вірші, свідчення та голоси тих, хто пережив запеклі бої і повернувся. Або залишився там, на Донбасі. Чи потрібно, щоб його таки почули?

Крім того, що ветеранські твори розвивають українську сучасну літературу та вітчизняну видавничу справу, крім того, що це дає змогу вихлюпнути емоції та страхи, не перетворюючись на консервну банку із важкими спогадами всередині, крім того, що це задовольняє власні амбіції та радість бачити своє прізвище на обкладинці книги, і перерахувати друзів та тих, дякуючи кому ти вижив, це ще і метод реабілітації, повернення додому, до себе - з війни.

Про якісь написані книги стає широко відомо, дякуючи рекламі, промо у соціальних мережах. Хтось інтригує, виставляючи шматки майбутнього роману. Хтось вміло маніпулює підписниками, примушуючи їх робити передзамовлення ще не виданої книги, тим самим підвищуючи і інтерес до книги і збільшуючи тираж. А хтось написав, видав, провів презентацію і все, про книжку ніхто не чує, про неї ніхто не знає. А наклад настільки невеликий, що її майже неможливо дістати. Видавництво, яке підтримало бійця 79-ої бригади Андрій Воробця в прагненні написати спогади "Примітки на полях війни", видало лише сто екземплярів. Коли вони розійшлися, а люди продовжили питати, де можна взяти примірник, сам автор додрукував ще сто книг. "Книга продавалася, але майже по собівартості, це зовсім не бізнес для мене, скоріш хобі і можливість розказати людям про те, що я пережив", - пояснює автор, навіть дивуючись моєму запитанню про те, чи принесла книга йому дохід. З ініціативи канадців "Примітки на полях війни" була перекладена англійською, вісімдесят виданих примірників розійшлися в Канаді. Погодьтеся, що це навіть не крапля в морі.

Якби не побратими Андрія Воробця, які разом з ним пройшли Донецький аеропорт, я б і не знала, що існує таке видання. І навряд чи прочитала б "Примітки на полях війни". Це абсолютно документальна проза, щоденник спогадів про події 2014 року. Тут є неймовірно відверті розповіді, як вся родина автора робила спроби "відмазати" Андрія від мобілізації. Та й він сам зізнається, що не готовий був воювати, як і тисячі інших, кому тоді прийшли повістки. Не було у нього спочатку ані мотивації, він не відчував патріотизму, бо просто боявся війни. І він щиро розказує, як їх зустріла армія, скільки "тупняка" та хаосу там було. І як для цивільної людини, бо Андрій і вивчився на агронома, щоб лише уникнути строкової служби, виглядала війна, бої та армія.

Лише людина, яка відчула це на власній шкірі, зможе передати, як німіє п‘ята точка на місці навідника БТРу під час довгих переїздів. Як хочеться пити, коли закінчилася вода в старому терміналі Донецького аеропорту. І як увіровали в Бога на війні ті, хто до того нібито не вірив. Як перед виїздом підрозділу легендарний вже командир розвідки, Євгеній Жуков, позивний Маршал, вимовляє вголос 90-й псалом, а сам автор розповіді в оточенні знаходить і з захопленням читає пригодницьку книгу, яка стає символом перебування підрозділу в конкретній точці. Побутові деталі намертво поєднані з містикою та передчуттями.

Як на мене, автор на широкий загал розповів багато того, про що не заведено говорити, про що вважається кращим промовчати, не виносячи якісь непарадні, зовсім не героїчні моменти життя армії. І якщо людина не з системи, навіть знаючи про такі факти, не має права виносити їх, то боєць, проживший це життя, мабуть, все ж може про все говорити, все згадувати. Заслужив це право власним ризиком та пройденим бойовим шляхом.

Зараз Андрій взявся за другу книгу. Каже, що вона буде про службу в армії загалом та внутрішній стан бійця після повернення додому, про складнощі, з якими стикаються майже всі, хто воював. І відповідає на питання, чому ті, хто, відслуживши, залишаються в армії і надалі, підписують контракти, не бажаючи повертатися до своєї цивільної професії. Андрій Воробець, не дивлячись на своє цілком мирне минуле, також після закінчення строку мобілізації, залишився в армії. І лише півтора роки тому був звільнений за станом здоров’я. "Несподівано цивільні стали мені чужими, та й я для них також. Ми говоримо на різних мовах про різні речі і не розуміємо один одного. А в армії я знаходився серед своїх", - підтверджує Андрій думку багатьох, що з війни повернутися неможливо…

Особисто мені ця книга відповіла на питання, як же ж звичайна цивільна людина в короткий строк ставала професійним військовим. Як вчилася володіти зброєю, орієнтуватися в бою, перемагати власний страх. Бо Андрій Воробець - агроном, який став кіборгом. Який, повернувшись з війни, мабуть, все ж назавжди залишився в армії. Чому? Прочитайте його "Примітки"...