"Пливе кача" у стінах Київради: традиція родом з Майдану

Вчора розпочалась сесія Київської міської ради, і я вже готую звернення до парламенту України, щоб залучити його до нової традиції, яку започаткували у Київраді із ухваленим влітку оновленим регламентом. Ідеться про хвилину мовчання у залі пленарних засідань задля вшанування загиблих в російсько-українській війні героїв, щоб підкреслити, що ми пам’ятаємо і цінуємо їхній вчинок.

Для тих, хто пропустив оновлення, поясню: якщо між пленарними засіданнями загинув киянин-військовослужбовець, працівник правоохоронних органів або інша особа, задіяна в заходах нацбезпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ з зоні проведення ООС у Донецькій та Луганській областях – то, після виконання традиційного Гімну України, головуючий на пленарному засіданні має зачитати ім’я та по батькові, військове чи спецзвання загиблого. Після цього під час хвилини мовчання демонструється фото загиблого та виконується музичний твір "Гей, пливе кача по Тисині", у виконанні гурту "Піккардійська Терція".

Чому саме ця композиція, запитували мене деякі колеги у стінах Київради?

Це вигадав не я. Саме нею вшановувати загиблих героїв почали ще в 2014-му. Досі пам’ятаю слова цієї пісні, коли ми ховали перших розстріляних на Майдані хлопців, далі - війна, ще втрати, і "Пливе кача", на жаль, продовжувала звучати. Тож традицію започаткував сам народ, тому вважаю правильним продовжити її на рівні Київради.

Чому вшановуємо саме загиблих у війні киян?

Питання, неоднозначне та дискутивне. У першій редакції рішення ми пропонували вшановувати всіх загиблих як парламент великого міста, тим паче – державної столиці, проте були колеги, які зі мною не погодились. Натомість, таке формулювання є додатковою мотивацією особисто для мене – працювати із пропозицією перейняти наш досвід на рівень всієї України.

Тож наразі готую до ухвалення відповідне звернення до парламенту України від імені Київради. На мою думку, у стінах Верховної Ради тим паче має відбуватися згадка героїв, а депутати таким чином свідомо демонструватимуть суспільству, що ми, навіть працюючи над щоденними справами, розуміємо, що наше цивільне життя забезпечують вояки, не важливо, добровольці це, чи Збройні сили України, Нацгвардія, СБУ. Це - ціннісний маркер, який дає розуміння, що в нас не панує популярне зараз подекуди твердження "да какая разница". Нам не однаково, ми знаємо, хто нас оберігає, від якого ворога і якою ціною.

Я щиро сподіваюсь, що ця хвилина мовчання не прозвучить у стінах Київради ще дуже довго, тому що українська кров не литиметься та наші бійці не будуть гинути. Але нумо називати речі своїми іменами – війна все ще триває.

Ми сильні доки пам‘ятаємо, Вони - доки шануємо!