“Перше Широкине» або непомічена перемога батальйону «Азов»
Поміж такими безперечно важливими перемогами «Азова» як визволення Маріуполя та Мар’їнки, а також операцій в Іловайську та Широкиному, одна надзвичайно важлива перемога чомусь лишається в тіні. Але від того вона не є менш значимою. Я говорю про оборону Маріуполя 4-5 вересня 2014 року. Серед азовських ветеранів її називають ще «Першим Широкиним». Саме на Широкиному азовцями тоді був зупинений російський наступ. Всі, хто був там в той день розповідали, що таких артострілів по наших ще не прилітало.
Російське вторгнення, що розпочалася в ті дні, дійсно змінило характер війни. Артилерія і танки, які до цього застосовувалися час від часу, відтепер стали основою бойових дій. Піхота, яка всю літню кампанію відігравала значну роль, поступово, але остаточно поступається «богам війни».
Саме під час «Першого Широкиного» азовці отримали першу артилерію.
Наша розвідка за наказом комбата Білецького вночі відвідала позиції росіян і повернулася з 120-міліметровим мінометом. Потім нам дісталися кинуті ЗСУшниками гаубиці, які взяла під контроль сотня Черкаса. Правда скористатися ними ми не змогли. Завадив банальний брак спеціалістів. Тому наступного ранку ми їх віддали назад в ЗСУ. Втім, навіть без вогневої підтримки, «Азов» в ті дні вже вдруге відстояв місто. Особливо тоді відзначилися 2-га азовська сотня під командуванням Гуманіста, які під градами співали українських пісень, також окремі азовські чоти – УШЧ і РДЧ. Хоча неправильно буде забути й про інших оборонців Маріуполя. Не всі ЗСУшники тікали з позицій. А окремо варто згадати героїчних одеських прикордонників та кілька не менш героїчних екіпажів з «Дніпра-1». На Широкиному наступ росіян захлинувся завдяки нашим спільним зусиллям. Якимось дивом ми втримали місто і при цьому не зазнали втрат.
Звісно поранені були. Але здебільшого легкі. Вражений уламком в спину швед Сонік не міг зрозуміти наскільки важко поранений, тож на всю глотку кричав «Слава Україні» і навіть в операційній відмовився віддавати автомат. Лікарі казилися, а він шведською намагався їм пояснити, що повинен померти зі зброєю в руках. В інакшому випадку предки не пустили б його у Вальгаллу. Та в дійсності не пустили до Вальгалли його ті самі лікарі. Витягли уламок і лишили на цьому світі.
Я весь день їздив містом. Мене було прикомандировано до Штабу Оборони Маріуполя як представника від «Азова». Це було волонтерське формування, що розгорнуло мобілізаційний пункт в центрі міста. Не тільки в східних районах Маріуполя, але й в центрі ворожий артобстріл відчувався вже на повну силу. Це дало приплив добровольців. Я відбирав передусім військових спеціалістів для «Азова» (у нас була банальна нехватка водіїв, а особливо тих, хто може водити військову техніку). Приєднався тоді до нас і десяток маріупольських ультрасів. Інших ми приймали в новоутворений батальйон «Маріуполь».
В місті паніка ширилася лавиноподібно. І ЗСУшники, які з передової їхали в тил цілими колонами, її ніяк не применшували. Для боротьби з панічними насторями разом з місцевими українськими активістами ми організували кількатисячний мітинг в центрі. Я читав зі сцени Молитву українського націоналіста, а кілька десятків добровольців з «Маріуполя» повторювали за мною. Мені здається Молитва ніколи так не заряджала маси як тоді. За мною намагалися повторювати не тільки новоприйняті добровольці, але й пару тисяч звичайних цивільних, що тоді прийшли на мітинг. Тому факту, що Маріуполь лишився українським, поряд з батальйоном ми маємо завдячувати і свідомим маріупольським українцям. Вони тоді мали сміливість вдягати своїх дітей в українські народні костюми, не зважаючи на те, що за пару десятків кілометрів йшли в наступ росіяни. Оборона Маріуполя 4-5 вересня 2014 року остаточно лишила місто в Україні.
Кажуть російські переговорники в Мінську реально здивувалися, коли питання про «демілітаризоване місто Маріуполь» стало безсенсовим. Такий статус у Мінську закріпили за Широкиним, яке азовцям довелось відвойовували в лютому 2015-го…
Більше в моєму особистому телеграм-каналі: https://t.me/NKruk
