Якою має бути пам'ять про загиблих воїнів

До цієї статті мене спонукало запрошення Бібліотек Солом'янки виступити з нагоди Дня пам'яті захисників України та щира реакція глядачів на виступ. А також відео з пресконференції адвокаційної компанії про необхідність прийняття притягнення до відповідальності воєнних злочинців. Ця адвокаційна кампанія реалізується проектами "Що таке пам’ятати", "Arts&Rights" (ГО "Студена") , "Plus 1" та ГО "Центр Громадянських свобод".

Це все дало мені розуміння, що тема пам'яті актуальна і важлива багатьом.

Історія дати та Дня Пам’яті

Хочу почати з того, чому з’явився День Пам’яті і чому саме ця дата. Адже мало хто знає, з чого все почалося, і що дата не є випадковістю чи збігом.

Почалося усе з ініціативи тих, хто не хотів, щоб Україна забувала тих, хто загинув в боях під Іловайськом. Наприкінці серпня 2014 російські регулярні війська наймасовіше перетнули кордон України. Саме 29 серпня 2014 року наші війська пішли так званим "зеленим коридором" і надзвичайно багато загинуло цього дня у бою з переважаючими силами російських загарбників.

Декілька років ініціативна група вимагала від влади призначити 29 серпня Днем Пам’яті, щоб таким чином увічнити пам’ять про день, який для України є найбільш трагічним.

І, нарешті, у 2019 році це сталося. День пам'яті захисників України став офіційним.

Щоправда, серед тих, хто вижив у Іловайську, існує ще один погляд на це. Він полягає у тому, що надзвичайно велика кількість загиблих у "зеленому коридорі" достойна окремого вшанування, а День Пам’яті можна було зробити в інший день, щоб запобігти накладанню в інформаційному полі та розсіюванню уваги.

Обидві думки мають право на існування. Обидві вони від тих, до кого варто прислухатися. І потрібно знати та враховувати, що "соняхи" для них не символ пам’яті, а кривавий символ смерті…

Поміж тим, День пам'яті захисників України існує. І країна вдруге згадує полеглих саме в цей день.

Пам’ять

Я, як боєць, що теж втрачав друзів, побратимів, хочу поговорити про те, що саме маю на увазі під "пам’яттю".

Часто прояви "пам’яті" обмежуються сумними смайликами та анімованою картинкою, яка вже стала мемом "свічечка-долоньки.gif". Люди бачать пост про загиблих і просто додають заготовлену заздалегідь картинку, чи сумний смайлик. Це не означає, що ті, хто це робить, не переживають щиро емоцій, які вони передають таким чином. Але чи цього достатньо? Невже саме так має проявлятися наша пам’ять? Невже День Пам’яті, це День Сумних Смайликів? Хотілось б вірити, що ні.

Якщо не так, то як?

Пам’ять про загиблих має багато складових.

Перша складова – персональна.

Є Стіна пам'яті полеглих за Україну — стіна Михайлівського Златоверхого монастиря. Є схожі стіни з фотографіями загиблих в різних куточках України. Практично на кожному цвинтарі є могили військових, чи навіть цілі "квартали" на яких майорять прапори. Є сайт волонтерського проекту "Книга пам’яті".

Можна узяти квіти чи просто смартфон і навідатися до могил загиблих чи до Стіни пам’яті. Відкрити сайт Книги пам’яті і почитати про цю людину. Побачити у ній не лише фотографію, а особистість, частинку боротьби нашої країни.

Це важче за смайлик і навіть за репост. Можливо саме тому це матиме більше значення і для того, хто це зробить. Чим більше ви вкладаємо себе в щось, тим більше відчувається причетність. А причетність важлива.

Друга складова – розуміння.

Справжня повага можлива лише після розуміння. Так і навпаки – бажання розуміти є виявом поваги. Ці два поняття завжди крокують поруч.

Неправильно, що загиблі подаються лише як жертви. І заходи пам’яті складаються з висловлення жалю. Про те, що бійці не лише загинули, а жили та боролися, боролися не лише за себе, а і за інших, якось забувають. А декого це просто не цікавить. Легше сказати загальні слова про жаль, бідненьких хлопчиків, підступного ворога, та нещасливу долю, ніж дізнатися та розповісти про справжнє життя та чин воїна.

Я не раз був присутній на заходах пам’яті і дуже часто ловив себе на тому, що я б не хотів, щоб про мене казали саме так, як про безталанну жертву. Загиблі, скоріш за все, теж не хотіли б.

Без розуміння, пам’ять перетворюється виключно на страждання. А так не має бути. Знання того, як саме людина загинула, це ще не все. Пам’ятаючи це, ми віддаємо шану загиблому, але це лише перший крок. Без другого кроку, полеглі залишатимуться кимось хоч і величним, але незрозумілим і далеким.

Проблема у тому, що загиблі нам вже нічого не можуть розповісти. Але можуть ті, кому пощастило вижити. На війні часто це випадковість визначає – хто загине, а хто повернеться. І багато чого в думках живих і полеглих схоже. Тому живі можуть допомогти пізнати загиблих. Розуміючи, що проживали одні бійці, можна зрозуміти інших.

Коли не було карантину, багато ветеранів війни, яка ще триває, ходили по школам і спілкувалися з дітьми. Це найпростіший спосіб дітям зрозуміти думки, емоції та переживання тих, хто воював. Хоча не усі в однаковій мірі можуть і готові розповідати свої історії. Та й часу на таких зустрічах надто мало.

Надзвичайно добре, що дехто з тих, хто може і хоче ділитися пережитим, написати книги. Відверті та чесні. Через які можна глибоко зануритися і пройти крок за кроком те, що й вони. І те, що пройшли ті, кого ми маємо пам’ятати. Мабуть, немає книги, у якій би не було справжніх, не вигаданих, персонажів, яких вже не має з нами. Написати про загиблих побратимів, зберегти згадку про них, одна з мотивацій почати писати для людини, яка ніколи не була письменником.

За даними дослідниці книг про війну, Ганни Скоріної, в Україні надруковано вже більше 600 книжок про російсько-українську війну. Бійцями написано близько 22% книг.

Чому варто читати в першу чергу саме книжки бійців? Я сам один з тих бійців, що написали про війну. Тому я можу впевнено сказати, що ветеранські книги кращі для розуміння того, що відбувається у душі того, хто йде на війну і стає її частиною. Не зважаючи на відсутність у більшості військових-авторів письменницького досвіду. Автор без бойового досвіду може якось дорівнятися лише вивчивши дуже добре книги написані сучасними бійцями.

В іншому випадку це будуть гарні книги, але про щось інше. Не про те, що є у душі. Через те, що процес писання книги є процесом осмислення пережитого. Не можна очікувати, що книга на основі інтерв’ю буде настільки ж глибокою, як книга-осмислення. Як і спонтанний виступ ветерана перед дітьми буде не таким глибоким, як книга, яку той самий ветеран напише згодом про ті самі події. Бо не можна передати іншому те, що є у твоїй підсвідомості, але ще не осмислено. Лише ти сам можеш пройти весь свій шлях ще раз, зрозуміти та описати все.

Кожна прочитана нами книга змінює нас. Прочитавши книгу ветерана, будь хто може пройти той самий шлях, пережити зроблений вибір. І в кінці шляху у ветерана та у читача з’явиться щось спільне. Щось, про що можна поговорити разом, згадати.

Також з’явиться щось спільне і з тими, кого вже не має серед нас. Через досвід тих, хто пройшов ту саму війну, ті самі переживання, частина пережитого ними перейде до читача та житиме у ньому.

Третя складова – відповідальність.

Гімн ОУН-УПА містить слова - "Веде нас в бій борців упавших слава". Хочемо ми того, чи не хочемо, ми є спадкоємцями. Ми успадкували Україну та відповідальність за неї у тих, хто загинув за її.

Так сталося. Тепер ми відповідаємо перед тими чоловіками та жінками, дорослими та тими, хто лише почав жити. Багато за що відповідаємо.

І за збереження їх пам’яті також.

Нажаль, з цим у нас зараз великі проблеми. Згадувати про те, що війна триває і захисники України гинуть на ній, стало непопулярним. Ця тема всіляко замовчується. А на День Незалежності навіть було сказано:

"29 днів, як українські міста та села не ховають своїх героїв. 29 днів, як не плачуть мами."

Це притому, що в ці дні Україна втратила 7-х захисників. Троє з них загинули від зброї. І в час, коли родичі ховають тих, хто боронив нашу країну, вони чують знецінення їх втрати і зневагу до пам’яті загиблих.

Коли у лікарні Мечникова лікарі борються за життя важко пораненого бійця, усе тіло якого посічено уламками, а його побратим загинув від вибуху тієї самої міни, звучить "Поранених – 0. Загиблих – 0."

Такого не має бути!

І це частина нашої відповідальності – не дозволяти приховувати, знецінювати та паплюжити пам’ять про полеглих. Давати сигнали владі, що так робити не можна, що ми слідкуємо.

Друга частина відповідальності – бути достойними спадкоємцями, берегти та захищати Україну. Робити так, щоб цінності тих, хто віддав життя за нас, за Україну, не просто стали і нашими цінностями, але і передавалися далі та мали вираження у діях.

Переживши важкий бій, коли я вважав, що не залишуся живим, я зрозумів, що життя втратити дуже просто. І тоді нічого від мене не залишиться. Шо була людина, що її не було ніколи. Нічого в світі не зміниться. І мені дуже не хотілося, щоб так сталося зі мною, хотілося передати якийсь свій імпульс у майбутнє, залишити серед живих. Щоб щось з моїх справ, думок, вчинків, цінностей відгукувалося далі в житті наступних поколінь.

Звісно, це ідеал. Але було б чудово, якби він мав місце. Щоб імпульс від вчинків загиблих не зникав в небуття. А залишався в нас і наших діях.

Діти…

Час плине. Навіть ті з нас, хто залишився в живих, стають старше. І колись не матимуть сил і можливості продовжувати боротьбу. Тим більше, що війна погано впливає на здоров’я. Тому критично важливою частиною відповідальності є виховання дітей. Щоб вони росли свідомі того, що таке Україна, хто розпочав війну, хто її захищав та захищає, і чому. Щоб серед теж виросли ті, хто зможе і захоче прийняти зброю з рук, які не зможуть її тримати. І продовжать боротьбу за Україну. Військову, або громадянську.

Можна долучати їх до читання книг ветеранів, приймати участь у допомозі нашій армії та інших патріотичних заходах. Наприклад, відвідувати такі заходи, як Марш Захисників України. В такі моменти відчуваєш, що ти не один, а є частиною чогось більшого, величного. Відчувається єдність ветеранів та людей, які їх підтримують та вболівають за Україну.

Надрукувавши свою книгу, я обрав собі за місію ходити по школам, дарувати книги бібліотекам і проводити у актових залах шкіл лекції-презентації. Діти слухають уважно. Помітно, що багатьом з них ця тема важлива. Після таких лекцій дітей не потрібно змушувати брати книгу і читати. Вони самі біжать займати чергу за книгою. Допомагають в такі діяльності мені друзі та знайомі, які "підвішують" книги для шкіл, оплачуючи більшу частину моїх витрат на друк примірників, які я дарую.

Нажаль, я не можу охопити усі школи. Та й книжок не вистачить на усіх. Але якби це можна було зробити в усіх школах України, це б мало надзвичайний ефект! Саме так, щоб і книги і презентація за участі автора. Тоді це максимально ефективно.

"Герої не вмирають!"

Втілення цього гасла в життя і є кінцевою метою такого поняття, як "пам’ять".

І це стає можливим лише якщо не забувати про усі три компоненти пам’яті – персональну, розуміння, відповідальність.

Знати імена загиблих, розуміти тих, хто боронить нашу Україну, бути відповідальним за долю України.