Нові судді не потрібні?
В далекі дореволюційні часи, коли співбесіди з кандидатами в судді не транслювались в мережі Інтернет, а процедура призначення їх на посади була таємницею за сімома замками, будучи безпосереднім учасником цього процесу, мала унікальну нагоду чути, ПРО ЩО саме запитували тодішніх кандидатів.
Кожному кандидату ставилось одне й теж питання:
«В якому суді Ви маєте намір працювати?»
Наступні питання варіювались в залежності від відповіді конкретного кандидата. До прикладу, якщо особа щиро зізнавалась, що планує взяти участь у конкурсі на посаду судді столичного суду або суду у великому обласному центрі, то потрапляла під перехресний допит екзаменаторів.
«А чи не вважаєте Ви себе занадто молодим/молодою для роботи в місті?»
«Ви вважаєте, що Ваш життєвий досвід дозволяє вершити правосуддя в міському суді?»
«Чи не розглядали Ви альтернативи попрацювати в районному суді років так з десять?»
Примітно, що багато з кандидатів, що насмілились в той далекий дореформенний час одразу претендувати працювати у судах великих міст, не змогли призначитись: вони вибували, чи «їх вибували» на різних стадіях добору. І особливо болючим було вибуття з процесу внаслідок непідписання указу Главою держави…
Саме тому, задля мінімізації політичних та будь-яких інших впливів на призначення нових суддів на посади, Закон «Про судоустрій і статус суддів» в редакції 2016 року позбавив Верховну Раду України повноважень призначати суддів безстроково, а Президента обмежив у праві вирішувати суддівські долі, наділивши лише церемоніальною функцією, яка полягає у підписанні указу про призначення суддів на посади.
Існування частини 2 статті 80 Закону, яка передбачає, що «Президент України видає указ про призначення судді не пізніше тридцяти днів із дня отримання відповідного подання Вищої ради правосуддя», дає обґрунтовані підстави для наявності законного очікування оперативного заповнення суддівських вакансій.
Втім, як вкотре виявилось на практиці, навіть визначення в Законі чіткого строку не дає ГАРАНТІЙ його дотримання, навіть ГАРАНТОМ.
Щоб не бути голослівною, наведу статистичні дані.
Станом на сьогоднішній день в Офісі Президента України в строк понад 30 днів з дня отримання перебуває 81 подання Вищої ради правосуддя про призначення суддів місцевих судів.
Оскільки функція з підписання указу при призначення суддів на посади церемоніальна, то логічно виникає питання про причини такої затримки виконання конституційної функції Президентом.
Для того, щоб хоч якось збагнути логіку видання, а точніше невидання указів про призначення суддів, було зведено та проаналізовано статистику щодо призначення кандидатів за регіонами, і виявилось таке.
Лідирує по непризначеним суддям місто Київ (21) та Київська область(23).
Наступними в рейтингу непризначених слідують непризначені судді міста Харків(16) та Одеса(10).
У відсотковому співвідношенні ситуація виглядає наступним чином: майже 90 % кандидатів, відносно яких надійшли подання Вищої ради правосуддя про призначення їх до столиці, не мають виданого Президентом указу. За іронією долі, саме столичні суди є найбільш завантаженими справами, а брак суддів в цілому по Україні становить близько двох тисяч вершителів правосуддя.
Чим завинили кандидати в столичні суди та суди міст-мільйонників?
Можливо тим, що після важкої підготовки отримали високі бали в чесному іспиті і в прозорому конкурсі, результати якого до того ж довелося відстоювати у Верховному Суді?
Чим завинили судді в судах великих міст-мільйонників, які виконують подвійне і потрійне навантаження і більше року від завершення конкурсу не можуть дочекатися нових колег?
Чим завинили громадяни міст, які через надмірне навантаження в місцевих судах, роками чекають на початок або продовження розгляду своєї справи? Кому вигідно, щоб порушники масово уникали покарання через сплив строків притягнення їх до відповідальності?
Невже дореволюційна і дореформена методика келейного призначення суддів місцевих судів за регіональним принципом знову актуальна? Адже правосуддя не повинне мати районного чи міського рівнів, воно має бути однаково якісним і доступнім в кожному куточку нашої держави.
Чи є інша думка?
