КАРАБАХСЬКИЙ УРОК

Олександру Солженіцину належить мудра фраза про користь поразки: "Простая истина, но и ее надо выстрадать: благословенны не победы в войнах, а поражения в них! После побед хочется еще побед, после поражения хочется свободы – и обычно ее добиваются. Поражения нужны народам, как страдания и беды нужны отдельным людям: они заставляют углубить внутреннюю жизнь, возвыситься духовно."

Ця мудрість спрацьовує не завжди. Бо поразка може призвести до реваншизму і ще більшої трагедії. Яскравий приклад тому міжвоєнна Німеччина чи сучасна Росія. Поразка корисна тільки якщо вона призводить до катарсису і переосмислення власного досвіду. Через сприйняття об'єктивної реальності, якою вона є, через пошук причин поразки в собі і щирих спроб виправити ці причини. Повоєнна Фінляндія та Німеччина - чудовий приклад такого відродження через поразку.

Вірмени стали заручниками своєї перемоги у першій Карабахській війні. Замість шукати тривкого, хоча й болючого компромісу з Азербайджаном для врегулювання Карабахського питання, вони увірували в свою непереможну звитяжність та протекторат Росії. Фокусування національного наративу на , історичних ранах та величі вірменської нації прикривало та виправдовувало корупцію, злидні, неефективне урядування та напівкримінальний режим, який встановили у Вірменії вчорашні герої першої Карабахської війни. Пам'ятаю, як під час поїздки до Каліфорнії я спитав у мого друга, який викладає в одному з місцевих університетів, чи є у Лос-Анджелесі (відомому, зокрема, своїм районом "Маленька Вірменія") бідні вірмени. Подумавши, він відповів: бідні вірмени живуть у Вірменії.

Не дивно, що злидні, корупція та кримінал вибухнули народним повстанням 2018 року, яке привело до влади Пашиняна. Але й він, попри всю свою впертість та яскраво виражені лідерські якості, став заручником наративу "Арцах понад усе". І тільки принизлива поразка від турецько-азербайджанських військ дає вірменам шанс повернутись до засадничого питання, що для них важливіше: екзистенційний конфлікт з "турками" (як вони називають і справжніх турків і азербайджанців) чи процвітання власної країни.

За іронією долі шлях до процвітання Вірменії лежить через примирення, відкриття кордонів та активізацію торгівлі з багатим мусульманським сусідою. Як чудово демонструє Томас де Ваал у своїй книзі "Чорний сад", азербайдзанці та вірмени не приречені на ворожнечу. Вони мирно співіснували і збагачували культуру один одного за часів вірменського генія, що написав більшість своїх творів азербайджанською, Саят-Нова, вони укладали оборонні союзи на початку ХІХ століття, вони створили чимало щасливих змішаних шлюбів за радянських часів, вони мирно і взаємовигідно торгували вже після завершення першої Карабахської війни на прикордонному грузинському ринку Садахло.

Без нормалізації стосунків зі своїми мусульманськими сусідами, Вірменія приречена на мілітарізацію, реваншизм, авторитаризм та перетворення на російський протекторат на Кавказі. Ключ до справжньої незалежності та процвітання Вірменії треба шукати у прикладі Фінляндії, яка спромоглась перетворити свою поразку у війні з СРСР та втрату значної частини території на перемогу здорового глузду, тверезої політики та економічного ривка.

Як би це не абсурдно звучало для моїх братів-вірменів, ключ до майбутньої великої Вірменії лежить у Баку та Анкарі, а не в Москві. Змогли ж врешті-решт корейці, для яких впродовж всієї історії японці були ворогом № 1, а в першій половині ХХ століття й поготів - жорстокими та зверхніми колонізаторами, що заподіяли корейському народу не менше кривд, аніж турки вірменам, перегорнути трагічну сторінку і скориставшись партнерством з учорашнім ворогом прорватись з третього світу в перший.

Для цього вірменам, які більш ніж достойно воювали у цій нерівній війні, потрібно уникнути спокуси реваншизму, спробувати пошукати причину поразки в собі, припинити ятрити історичні рани і згадати слова великого Нельсона Мандели: "Ніхто не народжується з ненавистю до іншої людини через колір шкіри, походження чи релігії. Люди вчаться ненавидіти, і якщо вони можуть навчитися ненавидіти, потрібно намагатися вчити їх любові, бо любов набагато ближче людському серцю."