Довбані совки

Пам'ятаєте публікацію про бійця, який захворів на ковід і тиждень не міг виїхати зі Старичів, щоб зробити тест (живучи весь цей час у загальному приміщенні)? І якого потім ізолювали у холодному сарайчику? Так от...

У сиву давнину, коли я ще служила у Збройних Силах України, у мене була звичка Забагато Говорити - ну, як для військовослужбовця. Точніше, забагато писати - про внутрішні проблеми, які перетворювали та перетворюють українську армію на армію радянську. Я досі вважаю, що це вірний підхід. Ні, це не ганьбить армію. Так, це дозволяє привернути увагу до окремих проблем у ній, а інколи, дуже часто - і вирішити їх також. Як казав один з небагатьох притомних наших командирів, власне, підкріплюючи своє ж прохання висвітлити наш спільний негаразд: "Вони люблять тишу... "

Коли тиша раптом все ж таки порушується - вони люблять реагувати. І мусять, звичайно ж, відреагувати! Але "була така проблема, ми її вирішили" - це не радянська школа. За совковою традицією все потрібно _спростовувати_. Іншого шляху немає.

Так, наприклад, коли нас нагороджували після боїв за ліс (восьмигодинна поїздка у холодному кразі, день беззмістовної біганини туди-сюди та шикувань перед самими собою у ї%учих "Корсарах" (!!!) та зі зброєю у десятках кілометрів від передової, ночівля на аеродромі, холодна маршрутка назад - ну, ви ж пам'ятаєте?), і коли я розповіла про те, як все було - першою реакцією також було Спростування. Моїх побратусиків привезли у штаб батальйону, і там вони мусили на відео розповідати, що все було добре, все їм сподобалося, вони просто чудово провели час. Коли цього не вистачило, коли так і не з'явилося відео, де написане спростувала б я - почалися мої щоденні поїздки у штаб, задушевні розмови з прес-офіцером, з комбригом, навіть з ВСП. Була розмова з комбатом з серії "ВСПшники запитали мене чи ти мені потрібна, я сказав, що так...". Кіпіш у штабі з серії "зараз буде вертушка, мусимо з тобою летіти до Муженка" (wtf?!). Коротше, це був просто тиждень пекла, не було ніякої можливості просто працювати - лише дізнаватися вранці кожного наступного дня, що треба знову їхати з позиції на штаб, бо там знову хтось виноситиме мені мозок. Так було поки я не здалася і не написала беззмістовний пост з серії "я не відмовляюся від своїх слів, під час нагородження все дійсно було ху#ово - але нічого страшного, ми вижили! А головне - президент не винен, що було ху#ово".В іншому випадку я, мабуть, і досі сиділа б там у штабі =)))

Під час іншої "веселої" історії (яка почалася з випадково побачених документів про те, що Кіт, Сивий, та згодом нагороджений державою посмертно Морячок, здійснювали "самовільну розвідку") я навіть написала невеликий посібник для прес-офіцерів бригад та інших армійських глашатаїв - щодо того, як потрібно реагувати на критику знизу.

Скажімо, боєць N cтверджує: "Ми котимо квадратне". І, с№ка, ганьбить армію. Як бути у такій ситуації? Що відповісти? О, варіантів безліч!

Але найкращий серед них - найнесподіваніший. Треба сказати так: "Воно не квадратне. Воно зелене".

Так от. Бійцю, який наважився мені розповісти про "діагностику" та лікування ковіду у Старичах, зараз виносять мозок. Його змусили навіть записати відео, де він пояснює, що був на емоціях, був втомлений, хворий, тому я його невірно зрозуміла - І НАСПРАВДІ ТЕСТ НА КОВІД ЗА ВЛАСНИЙ РАХУНОК ВІН НЕ РОБИВ.

Так ооооот. Я, можливо, також була на емоціях і втомлена. І щось могла недостатньо зрозуміло написати. Але я і НЕ писала, що він здавав тест на ковід за власний рахунок: я написала, що зі Старичів до цивілізації хлопці діставалися за власний рахунок на машині з якимись місцевими "мужиками" (які, маю надію, також вже зробили тести так чи інакше ). Якби бійці ще й за тести платили з власної кишені - я б присвятила цьому ще не одну тисячу знаків окремо, повірте! І не дві! Як мінімум три =) Але ні. Цілком вистачало і того, що погане самопочуття військового у період пандемії у медичній частині вирішили списувати на "акліматизацію" (зеленкою помазати?). Того, що для проходження тесту людині з вже _абсолютно очевидними_ симптомами довелося тиждень вибивати машину, залишаючись у цей час поруч із іншими військовослужбовцями (!). Того, що машину так і не дали. І того, що ізолювали хворого зрештою у холодне (!!!) приміщення. Все. Це вже казково було. Навіщо ще й платити за тест? Але ні. "Воно не квадратне. Воно зелене". Забуваємо про все - і пишемо, що за тест він не платив.

І ще я хочу передати привіт дядєнькє-офіцеру (посилання не даватиму, хай живе спокійно зі своїми 20 лайками від колег), який відео з "покаяннням" хворого власне і ініціював, і який тепер пише пости про те, що "як це так, що цивільні журналісти певних видань мають абсолютний доступ до частини а інші мають чекати дозволів". "Абсолютний доступ до частини" - це моя можливість поговорити з побратимом побратима телефоном про те, що у нього сталося :))) І хоч трохи виправити ситуацію публікацією - бо, так, хлопця після публікації перевели з того сараю. Бо, так, можливо, зі Старичів легше стане вирватися, щоб зробити тест. Бо, так, можливо, там стане менше политих зеленкою бійців бійців з діагнозом "акліматизація".

.. Це я до чого все пишу... Довбані ж ви совки, коли ви вже здохнете всі, а?

P.S. Кілька місяців тому у мене вийшло інтерв'ю з бійцем, одне з сотень з моїм "абсолютним доступом до частин")))), у якому той боєць дозволив собі рівно два рядки критики на адресу їдальні. Два рядки легкого невдоволення посеред безкінечних щирих дифірамб на адресу рідного підрозділу. На це ніхто з читачів, впевнена, навіть уваги належної не звернув.

Але де треба - там звернули. І вже на наступний день бійця почали тягати до командування, виносити мозок, вимагати від нього невідомо чого - коротше, понеслося. Як завжди.

Коли мені подзвонив в паніці мій співрозмовник, якого почали викликати туди-сюди, якому почали погрожувати - я навіть словами не можу пояснити, що відчула. Це була така дика суміш втоми, огиди та "шо, апять?!.."

Я видихнула, відкрила сторінку прес-служби тієї бригади, і написала їм щось на кшталт "Шановні колеги! Будь ласка, ну будь ласооооочкааааааааааааааааааааа, візьміться за розум та донесіть до свого командування, що два рядки про погану їдальню не треба перетворювати на окрему величезну статтю про те, як ви вирішили защемити бійця за два слова правди. Астанавітєсь. Навіщо вам це?"

І, ви знаєте, це спрацювало. Таке просте та безнадійне прохання просто увімкнути власний мозок - і раптом подіяло. Завжди б так.