Ілюзія вільного ринку. Крах світової економіки. ч.1

Треба іноді відходити від фрагментарного рівня сприйняття реальності, на який нас постійно спрямовує Фейсбук, бо тривале занурення в цій простір руйнує свідомість))

В мережі безліч фахівців і експертів всіх напрямків. На жаль, більшість з них бачать лише картинку, яку їм малюють маніпулятори. Вже потім, вони додають до неї свої емоції та особисті уявлення.

Мене цікавить сучасний капіталізм і як він впливає на рівень нашого життя. Тому, хочу поділитися власним баченням процесів, які відбуваються в економічній площині нашого буття. Одразу скажу: 1) я згоден з головним висновком майже всіх учасників дискусії про економічний стан в Україні, що його можна порівняти лише зі станом смертельно хворої людини; 2) я ціную думку будь-якої людини, але ж відповідно реагую, коли чую відверту дурість і стикаюсь з агресивним дилетантизмом, …тому нудно не буде ))

Які рецепти учасники згаданої дискусії пропонують для виходу України з тривалого періоду загального зниження економічної активності? Їх багато: від «розстріляти всіх» до ліквідації міністерств, промислових галузей, державного сектору економіки і державної регуляції, як такої. Мовляв, вільний ринок – це і є та чарівна паличка, яка зробить країну заможною, а людей - щасливими.

Все це від того, що більшість активних громадян не розуміє, що вільний ринок, який впевнено крокує по всьому світу і є головною причиною занепаду. І, що саме важливе, занепаду не тільки України, а і розвинутих країн.

Так дійсно, для України є ще одна вагома причина нашого бідування – це дурні при владі, проте їх я ставлю на другому плані моєї уваги. Тому що дурні є наслідком, а не причиною і коріння цієї ганьби ховаються глибоко в політичній системі, …але ж сьогодні про економіку.

Для того, що б не робити помилок у своїх судженнях, потрібно завжди пам’ятати, що Україна є частиною глобалізованого світу, тому всі економічні процеси, які відбуваються в інших країнах, мають своє відображення і у нас. На мій погляд, першочергове завдання вітчизняних економістів полягає в проведені ретельного і комплексного аналізу щодо причин падіння або економічного зростання в тих чи інших системах.

Хочу представити вам невеликий аналіз, уникаючи образів та емоцій, включаючи сухий прагматизм і користуючись законами економіки та фактами, які не можна ігнорувати. Він умовно складатиметься з трьох частин: вільний ринок, як причина світової фінансової,  економічної та соціальної кризи; вільний ринок в умовах тіньової держави; концепція економічної моделі України. Матеріал видаватиметься окремими публікаціями на Цензор.НЕТ

І звичайно ж я не претендую на роль гуру)) Починаємо!

Перше про що потрібно знати – світова економіка перебуває в безладі. Лише завдяки вживанню безпрецедентних за своїми масштабами фіскальних та монетарних стимулів розвинутим країнам вдалося запобігти перетворенню фінансової кризи 2008 року в повний крах світової економіки.

Фінансова криза продовжує робити свою чорну справу, вона нікуди не поділася. Для того, щоб корпоративний сектор і малий бізнес відновили позитивний баланс знадобиться ще багато років. І це при умові, якщо світ відмовиться від ідеології вільного ринку, яка з 80-х років минулого століття змушує уряди істотно зменшувати державні інвестиції та норми соціального забезпечення, що негативно позначається на економічному зростанні.

Серед вчених-економістів є такий вираз: «Братство святого Грааля» чи «Союз нечестивих», це і є той ключ, що відкриває нам таємницю про істинну причину і ціль насадження вільного ринку. Акціонери великих корпорацій, зрозуміли що довгострокові компанії не можуть давати швидкі прибутки, бо за таких умов необхідно приділяти серйозну увагу соціальним програмам, навчати робітників, постійно інвестувати в компанії – і все це фактично за рахунок своїх доходів.

Розпочався пошук того Грааля, який би звільнив акціонерів від відповідальності за компанію, найманих працівників і капіталовкладення. Цього Грааля було знайдено у вигляді інституту загальної обмеженої відповідальності. На початку ХХ століття це істотно пришвидшило накопичення капіталу, а власники корпорацій водночас позбавилися від відповідальності за банкрутство, як перед законом, так і боржниками. Назвали це неподобство дуже красиво: принципом максимізації акціонерної вартості.

Якщо по простому, то це означає безжальне зменшення витрат на фонди заробітної плати, на капіталовкладення, на матеріально-виробничі запаси, на менеджерів середньої ланки. І все це заради максимального збільшення прибутку акціонерів, який виводився з компаній, не повертаючись туди у якості інвестицій. Могутні корпорації перетворювалися в потенційні мильні бульбашки без відповідальності, а у простих людей суттєво зменшилися доходи при збільшенні тривалості робочого дня.

Наприклад, темпи приросту доходу на душу населення в США у 1990 – 2009 роках, якраз в період розвитку акціонерного капіталізму впали з 2,6% до 1,6%, в Британії за цей же період з 2,4% до 1,4%.

Всі ми чули про казкове життя у Європі чи в Америці, де будь-хто і будь-коли може взяти дешевий кредит і купити будь-що - це і є фіскальні та монетарні стимули в дії. Це спричинилося тим, що уряди країн зрозуміли, що купівельна спроможність людей впала майже вдвічі, вплив держави на політику корпорацій практично нульовий. Народ вже завтра може вийти на вулиці, розпочавши все крушити, тому потрібно щось робити. Дешеві кредити зробили свою справу, …народ на певний час заспокоївся, хтось купив телевізор, хтось будинок і т.п.. Але ж чи на довго?

Натомість гасло: «Корпорації для акціонерів» закріпилося настільки, що стало провідним. Інтереси держави і народу стали другорядними, все для прибутку корпорацій! Такі поняття як підвищення рівня життя народу, збільшення зайнятості, розвиток промисловості, соціальні програми, якісна освіта і медицина - все це стає не цікавим для акціонерів і їхніх компаній.

В країнах же, де рівень корупції зашкалює, ситуація розгортається ще більш трагічно: олігархат, який є власником великих компаній починає впливати на внутрішню політику країн, всуціль скупляючи владу.

Прихильники вільного ринку, виправдовуючи його наслідки, втирають нам одну і ту ж казку, мовляв, що ризикують тільки акціонери, тоді як інші учасники ні. Що саме ця обставина заохочує їх максимально покращувати результати роботи. Що коли компанія управляється на користь лише акціонерів, її прибуток максимально зростає, що своєю чергою, максимально збільшує її суспільний внесок, тобто разом з ними стає заможнішим і народ.

Нам втовкмачували в голови, що державне втручання в ринки – це погано, бо воно веде до зниження їхньої ефективності. Нам з високих трибун пропонують взагалі позбавити ринок державного регулювання.

Уряди країн сліпо вірили в цю казку. Протягом останніх сорока років впроваджувалася політика вільного ринку, державні промислові підприємства і фінансові установи йшли з молотка. Повсюдно відбувалася дерегуляція фінансового та промислового секторів, скорочувалися соціальні виплати, зменшувалися податки на прибуток.

Казка закінчилася. В сухому залишку світ має фінансову кризу, безжальне скорочення працівників. Повсюдно застосовується практика, коли на роботу приймають без доступу у членстві в профспілці, робочий час збільшується. Знижуються закупівельні ціни, що доводить маленькі компанії, які займаються постачанням і наданням послуг, до банкрутства. Стрімко зростає нерівність у доходах, цінова політика держави фактично відсутня.

Максимізація акціонерної вартості народила страшного монстра у вигляді незацікавленості акціонерів в довгостроковому розвитку своїх компаній, всі погналися за швидкими доходами. А обмежена відповідальність зняла з них будь-які зобов’язання перед державою, постачальниками і працівниками.

Американський економіст Кенет Гелбрейт, розуміючи що максимізація акціонерної вартості для західної економіки є незворотним процесом, бо за цим стоять великі гроші і дуже впливові люди, назвав єдиний спосіб забезпечення «врівноважувальної сили» і полягає він у збільшені державного регулювання і посилення ролі профспілок.

Час довів: максимізація акціонерної вартості виявилася дуже поганою справою, як для корпорацій, так і для економіки в цілому. Деякі країни зрозуміли що вільний ринок, не стільки вільний, скільки розгнузданий. Справжня його мета - отримання швидкого доходу шляхом зменшення доходів населення, соціальних програм і інвестицій з прибутку. Тому державами були запроваджені інструменти, які зменшували вплив акціонерів, які купують і продають акції у вільному обігу. Водночас створювалися умови для появи стабільного акціонера, яким могли бути лише держава або банки, що належать державі.

Renault у Франції, Volkswagen у Німеччині, підприємства Кореї - їх істотною часткою власності володіє держава, виступаючи стабільним партнером, а в Японії взагалі звели до мінімуму вплив акціонерів.

На цих прикладах ми бачимо, як держави намагаються відновити свій вплив на економіку, заради інтересів суспільства і загального блага. Тому в таких державах корпорації не з такою легкістю звільняють працівників, нехтують інвестуванням, пускають доходи на дивіденди. В таких державах малі підприємці не організовують податкові майдани, а шахтарі завжди отримують зарплату. Держава, як регулятор виглядає мудрим арбітром, а не більшовицьким анахронізмом.

У війні за виживання виграють ті, хто не йде за модними гаслами, хто має свою особисту думку з будь-якого питання і, головне, не боїться діяти не так, як всі. В період розвитку акціонерного капіталізму знайшлися такі лідери, які не повели свої країни по хибному шляху вільного – тобто нерегульованого - ринку. Від нього тікають всі, як тільки можуть, застосовуючи різні методи. Наприклад, у Швеції негативний вплив ринку гаситься за рахунок диференційного права голосу для різних класів акцій, це розв'язує питання залучення стабільного акціонера у вигляді родин засновників, які зберігають контроль над корпорацією. Цей крок забезпечує довгостроковість компаній, що повертає економіку обличчям до людей. Інші долучають в управління корпораціями офіційних представників від працівників, які більше орієнтовані на довгострокову співпрацю, ніж акціонери.

Світ зрозумів, що вільний ринок – це жахлива і потворна мутація всієї ринкової системи, тому почав шукати від цієї зарази відповідне щеплення. Причому це стосується не тільки таких країн Європи, як, скажімо Швеція, Німеччина чи Швейцарія. Показовими є приклади Китаю і Індії, там хоча і вдалися до часткової лібералізації, проте відмовилися сповідувати повномасштабну політику вільного ринку.

Уряди цих країн поступили мудро, вони прийняли капіталізм, залишивши священним право приватної власності, водночас закріпивши за державою право бути регулятором у питаннях контролю за собівартістю продукції, з урахуванням витрат.  Держава набула статусу стабільного акціонера у великих корпораціях завдяки тому, що основна частка акцій стала належить їй, це стало запобіжником для корупції і шахрайства. Запрацювали стандарти, норми та розцінки, на ринок праці з великим скрипом і дуже повільно, але ж повертається справедливість, у вигляді нормованого робочого дня, працівники отримують права. Соціальні програми виконують значну роль в підвищенні рівня життя людей, зростає дохід на душу населення.

Україна ж навпаки: вона взагалі ні від чого не біжить і нічого не шукає. На жаль це природно, тому що повністю відповідає вимогам правлячого класу в особі олігархів. Саме вільний і абсолютно нерегульований ринок надає їм гарантію безкарності, оскільки для них в нашій країні дозволено все. Чи розуміємо ми до кінця весь жах поєднання вільного ринку з суто кримінальним способом управлінням державою?

…Економіка України не буксує, вона вже давно завмерла, остаточно занурившись в корупційну багнюку. Саме, про це поговоримо в наступній частині нашої розмови, яку я невдовзі опублікую.