Герой України Тарас Матвіїв

Це його день народження - день, який він припинив відмічати 18 лютого 2014-го. Бо саме 18 лютого Тарас Матвіїв на один день залишив Майдан, щоб відсвяткувати свій день народження. Але коли Тарас побачив вбивства у Києві, то без вагань залишив власне свято, зібрався з товаришами і негайно виїхав до Києва - він був в одному з перших львівських загонів, які прибули зранку 19-го лютого. З того дня Тарас свій день народження не святкував на знак пам'яті про той страшний час, коли свободу всієї України було врятовано кров’ю та сміливістю добровольців.

Він відбувся у всіх справах, які собі обрав у житті - журналіст, учасник протесту проти мовного закону, доброволець 3-ї сотні Самооборони Майдану, співкоординатор Пошукової ініціативи Майдану, волонтер Народного легіону на війні, депутат Жидачівської районної ради, доброволець добровольчого батальйону "Карпатська Січ", лейтенант Збройних сил, командир піхотного взводу 24-ї бригади.

Ось його слова: "Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів, відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. Бо не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі "зони комфорту". Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи, не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх. Пісок в берцях і на губах, перша сивина на скронях і вічні синці від недосипу – це все не мало значення. Навіть коли наші ряди рідшали, бо когось забирала куля, а іншого – еміграція чи емоційне вигорання, ми продовжували йти...."

Важко сказати про Майдан краще, ніж сказав оце Тарас: "Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому.

Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року.

Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих.

Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч у балаклавах і без. З палицями і без. В Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета.

Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять.

Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний.

Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь.

Тож мені не соромно. А вам?".

Тарас втратив багато друзів, яких він знав на Майдані та на фронті. Але він обрав свій шлях і вірив – так, що навіть смерть підкорилась та прийшла до нього згідно з його непохитною волею:

"Моя мрія – загинути, як прабатьки. У полі, над головою – блакить, в ногах – чорнозем. У руках – зброя, в душі – полегкість".

10 липня 2020-го року, командуючи своїм взводом, лейтенант Матвіїв поклав своє життя під вогнем російських мінометів на Донбасі. Він нагороджений званням Герой України, і тепер про його життя та його день народження мають знати всі майбутні покоління українців.

Прочитайте про життя справжнього Героя Тараса Матвіїва блискучу та зворушливу статтю Валерії Бурлакової.