КОСА – НА КАМІНЬ

Минуле часом озивається несподіваним чином. Блукаючи мережею, я наткнувся на безіменну ( правильніш би – анонімну) публікацію, у якій йшлося про давнього знайомого. Про Олексія Козаченка. На початку двохтисячних він був народним депутатом двох скликань, на додачу – успішний підприємець. І хоч це в одній персоні мало кому вдавалося поєднати, був прихильником мистецтв, про що мало хто знав. Завдяки Олексієві в Одесі більше десяти років поспіль щоліта відбувалися місячні пленери художників. А по їх завершенню, звісно, виставки.

Знайомі ми з Олексієм із дев’яностих, але "сюжетно" перетнулися у двохтисячних. У безіменній публікації про ту ситуацію кілька рядків – обтічних, із натяком, що "не все так просто". Я у вже далекому 2006-му довів, що навпаки, все було гранично просто. У 2004 році на народного депутата Олексія Козаченка напали два бандити. Напали не випадком, а після тривалого стеження. Із злим наміром "провчити". Олексій, чоловік із хорошою мисливською школою, вибив у нападника ТТ і одного бандита застрілив. (Кому цікаво – "Свист глухаря в два пальці", "Дзеркало тижня", №35 за 22 вересня 2006 р.) Міліція, як це часто в ті роки бувало в Одесі, горою стала на захист бандитів, а їх прихильники, яких одесити ототожнювали із міською владою, навіть встановили "жертві" пам’ятну дошку. Не надовго. Скоро втерлися і зняли.

Тепер у безіменній публікації йшлося про захоплення Козаченком "Азовкабеля". Підприємства із гучною колись славою. "Загарбав! Ковтнув із кістками! Караул!"

Мої міркування з приводу, це частково відповідь аноніму. Але головне враження, що лиховісні 90-ті, які, здавалося мені, себе вичерпали і канули в Лету, все іще живуть і перемагають. І час "помийниць", тобто публікацій, побудованих на перекрученнях і відвертій брехні, також нікуди не подівся. Погляди можуть не співпадати, але факт був, є і надовго іще лишиться опертям будь-чиїх поглядів. От і я буду спиратися тільки на факти.

Ремесло навчило мене, що люди мають здатність змінювати не тільки погляди, а й принципи, перероджуватися, тож чи не спіткала така доля й Олексія Козаченка? Бо із анонімного тексту постав монстр без моралі, для якого віра й правда винятково в наживі. Я задзвонив Олексієві Олексійовичу. Виявилося, він тепер ділив робочий час навпіл між Одесою і Бердянськом. Якраз перебував на "Азовкабелі". Зустрілися згодом.

Тут необхідний не ліричний відступу. Про принципи. Олексій Козаченко, один із вірних "Нашої України", після її катастрофічних невдач із політичного життя зник. Поринув у виробництво. Його металургійний завод "Дифенс Метал" наразі, здається, один із небагатьох, що лишилося від робітничої слави Одеси. Знаменита колись промислова зона, "промка", що на Північній околиці, вщент розграбована, розтягнута, знищена. Чому вцілів завод Козаченка? Відповідь на питання, можливо, буде ключиком до загадки, що ж насправді відбувається сьогодні на "Азовкабелі", який був другим у Союзі із виробництва кабельної продукції. Наразі вся колишня слава під дахом колишнього цеху №10, що один із небагатьох вцілів на стогектарній площі. Цехів, між иншим, було сімнадцять.

Десятий колись спеціалізувався на виробництві кабелів далекого зв’язку. Його продукція лежала неозорим СРСР вздовж залізниць, трубопроводів, забезпечувала міжміський зв’язок, важливу частину посідали оборонні замовлення. Навіть оптичне волокно не поставило хрест на виробництві, хоч стало сигналом – необхідна модернізація.

Після розвалу Союзу "Азовкабель" існував ще довго. Але був чимось на зразок "колосу на глиняних ногах", йшов у майбутнє наосліп, без певности у завтрашньому дні. Із однієї причини. Усі мали на нього види – і держава, і робітничий клас, і керівництво, і партійна номенклатура, якої наче й не було, але яка нікуди не пощезла. Але ніхто не мав наміру оновлювати виробництво. Тож наприкінці дев’яностих відбулося те, що й мало відбутися у семи няньок – дитя таки викололо обидва ока. Назву колишнього гіганта успадкував десятий цех. Валерій Денисенко, колишній успішний директор і співвласник "Азовкабелю" запропонував Олексієві Козаченкові об’єднати сили і фінанси, бо спеціалізація заводу Олексія – виготовлення мідної катанки, напівфабрикату для кабельної продукції. За пропозицією Денисенка він отримав контрольний пакет акцій.

Двоє ділових ініціативних людей, володіючи спільно контрольним пакетом ( більше 87 відсотків) акцій, взялися будувати підприємство, продукція якого користувалася попитом на ринку, але постійно вимагала оновлення, розвитку, запровадження сучасних технологій. Якщо колись відродиться жанр "виробничого роману", раджу авторові звернутися до досвіду "Азовкабелю", завод діяв винахідливо і успішно. Позика на 5 мільйонів доларів плюс 4 мільйони власних накопичень дозволили взятися за технічне переоснащення. Впроваджувалися нові технології. Оновлювався технологічний парк. Не дивлячись на те, що поступово скорочувався ринок основної продукції, бо "оборонка" скоротила замовлення, завод знаходив нові ринки. Скоро головним замовником його продукції стали вітчизняні вугільні копальні, великі гірничозбагачувальні та металургійні компанії України. Звичайно, це був не радянський розмах, але Козаченко&Денисенко бачили перспективу – нові технології відкривали їм не лише на вітчизняні ринки.

Тут важливо ось що. Ми не завжди розуміємо, що трагедія вітчизняної промисловости у пострадянські роки полягала переважно у захланности нових власників. Провідні підприємства орієнтувалися на "союзний" ринок не тому, що їх не пускали на европейський чи світовий. Їх продукція просто не витримувала конкуренції: ціни високі, якість низька. Так утворився специфічний анклав – ринок колишніх радянських республік. Хто хотів вирватися із цього кола, мусив вкладатися в нові технології, в сучасні матеріали тощо. І ці двоє, Козаченко і Денисенко, діяли не за совковими, а за світовими правилами. Технічне переозброєння, сучасні технології, культура виробництва і т.д, все, що вважалося колись не суттєвим, другорядним стало для них пріоритетним.

Бізнес завжди будується на вірі партнерів у обопільну чесність. Для країн Заходу це істина, для нас – як коли. Денисенко і Козаченко розуміли, що допоки Україна не вибереться із смуги "дикого капіталізму", доти віра, обопільні чесноти – найкраща гарантія при ведені бізнесу. Але трапилося непередбачуване – несподіваний інсульт, Валерія Григоровича не стало. Його долю успадкувала дружина. А чоловік її доньки, Олексій Савченко, фактично очолив завод. Практично одноосібно. У Олексія Козаченка несподівано виникли свої проблеми в Одесі, на час він втратив вплив на "Азовкабель". Чому – питання більше, як доречне. Слухаємо Олексія Козаченка.

• Один із моїх партнерів зумів заблокувати майже на чотири роки мою частину контрольного пакету. Цим скористався Олексій Савченко. У місті Бердянську він мав не добру славу, бо посягнув на батьків завод ПрАТ "Берті". Рідня стверджує, що будучи генеральним директором, він вивів кошти підприємства на власні компанії-прокладки. Коли це з’ясувалося, його звільнили з посади, належну йому частку акцій ПрАТ "Берті" викупили. Але Савченко-син не заспокоївся. Він організував через підконтрольний йому ПрАТ "Азовкабель" імпорт китайської продукцію, аналогічній тій, що виробляє батьківський завод, але значно гіршої якости. І через ТОВ "Берті" вкинув цей товар на ринок України. Зауважте – ТОВ "Берті" не має жодного відношення до ПрАТ "Берті". Вона просто "прокладка". Але ця різниця не для споживача, для нього визначальне – "Берті". Низької якости продукція не тільки попсувала імідж батьківського заводу, але спричинила і значні збитки ПрАТ "Азовкабель". Зверніть увагу на ідентичність назви заводу Савченка-батька ПрАТ "Берті" і торгової "прокладки" ТОВ "Берті". Вона для стороннього ока непомітна, але вкрай важлива. Таку ж оборудку Савченко-син вчинив і на "Азовкабелі", де кілька років тому з’явилося ТОВ "Азовкабель".

Через контрольовані Савченком такі "прокладки", як ТОВ "Берті", ТОВ "Азовкабель", ФОП "Савченко" тощо, він висмоктав практично всі обігові кошти ПрАТ "Азовкабеля". Іще раз акцентую увагу: ПрАТ "Азовкабель" випускав продукцію, а збував її ТОВ "Азовкабель". Саме "товка" укладала контракти із споживачами, на її рахунки і йшли всі прибутки. І це не все. Сировина для виготовлення кабелю йшла на завод також через "прокладки" Савченка-сина, але із націнкою близько 15 відсотків. Це автоматично робило завод збитковим.

Під кінець 2020-го стало зрозуміло, що колишній флагман кабельного виробництва тоне. Йшлося вже не про прибутки, а про виживання заводу. Із кількатисячного колись колективу лишилось зо три десятки робітників.

У кожного занепаду обов’язково є причини. Як зовнішні, що не залежать від підприємства, так і внутрішні, які корінням в організації виробництва. Які тут переважали? Що завадило розвиткові "Азовкабелю"? Попит на кабельну продукцію ніби не спадав. Ціни прийнятні. Поза тим тоншав пакет замовлень, технологічний парк обростав пилом і павутинням, відповідно й технології не оновлювалися.

Якось під час минулих президентських виборів мережею палахнула новина, що одеський підприємець Козаченко пожертвував штабові кандидата Зеленського чималу суму грошей. Новину пробували на зуб так і сяк, але позаяк Козаченко не світився серед кандидатів на керівні посади, то скоро забули. Я розумію причину пожертви. У Козаченка з Петром Олексійовичем абсолютна несумісність у моралі, у принципах ведення бізнесу. Один все каже правильно, але робить навпаки. У другого слово й діло – тотожні. Я згадую цю ситуацію, бо Савченко-син належить до покоління, для якого у грошей немає запаху. Це покоління особливе, нещасне й спотворене "диким капіталізмом", що від Кучми до Порошенка гребло під себе, що бачило. Для нього головний принцип – гроші, потім іще раз – гроші, і на завершення також гроші.

Україна вступала в незалежність, маючи технологічно застарілу, але діючу промисловість. Ми за більшістю показників входили в десятку промислових країн Европи. Чому раптом вселенські злидні, перспектива стати аграрним додатком до "цивілізованих" країн?

Тут час іще одного не ліричного відступу. Мова піде про програму бухгалтерського обліку1-С. У ній відображена життєдіяльність будь-якої компанії. Співставлення програм 1-С підприємств ПрАТ "Азовкабель", ТОВ "Азовкабель", ТОВ "Берті", ФОП "Савченко" та інших дало підстави аудиторам дійти висновків, якими оперує Олексій Козаченко. А саме: у заводу "Азовкабель" поцупили більше ста мільйонів гривень. У тому числі й на будівництво на Бердянській косі розкішного отелю ""OlivaBlanc". Протягом кількох років Савченко-син вибудовував таку модель управління "успадкованого" "Азовкабеля", яка засновникам компанії і не примарилася б. Завод ніби працював, але без колишніх прибутків, за більшістю показників мав мінуси, балансував на грані, за якою –банкрутство.

Метка коса, нишпорячи обніжками, галявинами чи лісосмугами, настарається, часом, сінця більше, як та, що косить в полі. У меткої є тільки одна небезпека – натрапити на камінь. На такий, що лезо навпіл. Ось приблизно так і відбулося на ПрАТ "Азовкабель". Почасти, на думку Олексія Козаченка, це стало можливим і тому, що заводом керував Савченко, а функцію генерального директора виконував Максим Забіяка. Як "зіц-директор" у відомому романі.

Розуміючи, що його надурюють (мовою 90-их – кидають), Олексій Козаченко розпочав пошук причини збитковости. І знайшов їх.

Остаточно ситуація прояснилася, коли Савченко-син вирішив привласнити другорядний, здавалося б, об’єкт. Трансформаторну підстанцію. Щоб не забиратися у технічні хащі скажу, що підстанція має стратегічне значення не лише для заводу, а і великого житлового масиву. І ось ключовий підрозділ підстанції переходить із власности ПрАТ"Азовкабелю" у власність ТОВ "Азовкабель". До того ж на дивних умовах – розрахунок відбудеться через … 500 днів.

Є помилки які роблять із незнання, випадково чи іще із якоїсь причини. І є зумисні дії. Протизаконні. Вранці 2 березня цього року генеральному директорові "Азовкабелю" Макимові Забіяці повідомили про відсторонення від посади. Таке рішення прийняла спостережна рада ПрАТ "Азовкабель" напередодні. Підставою була інформація про оборудку із продажу високовольтної підстанції заводу "Азовкабель" ТОВ "Азовкабель", фактичним власником якого є Савченко. Ціна була смішна, у сотні разів нижча за реальну. А мета – у можливости позбавити завод постачання електроенергії. Вже будучи відстороненим від посади, Максим Забіяка таки підписав договір про продаж заводської підстанції ТОВ "Азовкабель".

Важко передбачити, як розвиватимуться подальші події. Наразі у поліції Бердянська є підстави порушити кримінальні справи і за спробу продажу чужого майна, і за нечесне ведення підприємницької діяльности, і за окозамилювання, і за зумисне доведення заводу до банкрутства. На "Азовкабелі" працює аудитор, якому належить розслідувати, що ж відбулося із підприємством, яке могло стати лідером, але покотилося у прірву.

Безневинні "паперові" підприємства Савченка, а їх виявилося близько десяти, існували якраз для того, щоб викачувати заводські кошти на користь однієї людини. Одна рука цієї людини перекладала в другу руку цієї людини матеріали і послуги, які ставали такими дорогими, що завод умирав на очах. Росли борги. На цей час завод має вже ризиковану заборгованість. Особлива сторінка цієї історії, згадувана вже база відпочинку ( чи готелю) на Бердянській косі, яка то удвічі дорожчає, то удвічі дешевшає.

Мені видається, що головний акціонер "Азовкабелю" Олексій Козаченко повернувся на завод дуже вчасно, щоб утримати його від падіння у безвість. Яка логіка поведінки директора Савченка – не знаю, не розумію. У кожному разі вона далека від принципів ведення чесного бізнесу.

І наостанок. Наше національне лихо не тільки війна за Донбас. Нас несе течія захланности, для якої ніколи не було і не буде інтересів країни, народу, нації. У цього половіддя є своя енергія, вона базується на жазі наживи, на загребущости. Її прояви повсюдно, від буденного життя до світової політики. Якщо поборемо, то збережемо країну, державу. І "Азовкабель".