Наркозалежність: лікувати не можна бездіяти

Характеризуючи наркополітику України останніх років у сфері лікування наркозалежних, можна сказати, що вона хоч дуже повільно і не без помилок, але набирає оберти і рухається до комплексних перетворень. Шкода лише, що зі сторони законодавчої бази, цей рух задає не скільки продумані планові і системні державні заходи, а скоріше дотичні резонансні, суспільно-збурливі події і сплески підвищеної уваги до них у ЗМІ.

Зокрема згадаємо 2017 рік, коли фактично вперше актуалізувалася у публічному просторі проблема масової практики незаконного ув’язнення наркозалежних у приватних реабілітаційних центрах, факти їх катування та експлуатації. Тоді було викрито, з однієї сторони, масштаби фактичної неспроможності держави самостійно забезпечити потреби наркозалежних та їх сімей у доступній, якісній, індивідуально-орієнтованій психіатричній та реабілітаційній допомозі, а з іншої сторони – відчай і виснаженість членів сімей наркозалежних, їх фізичне, психологічне та матеріальне потерпання від соціально шкідливої чи небезпечної поведінки своїх рідних; проблема наживи окремих несумлінних реабілітаційних центрів нагорі та безпорадності людей.

Сьогодні до повістки дня додалися проблеми поширеності вживання наркотиків підлітками, у тому числі нових синтетичних наркотиків, що обумовлюють негативні незворотні процеси у психіці дітей, суїцидальну поведінку.

А після останнього гучного викриття Нацполіції 12 квітня 2021 року, навіть без офіційних досліджень зрозумілі моторошні обсяги наркозалежності в Україні: "В Дніпрі на одному із наркозаводів виробляли 300 кілограмів амфетаміну в місяць. 300 кілограмів – це 1 мільйон 200 тисяч доз… Сума їх щомісячного незаконного обороту сягала 120 мільйонів гривень" ¹. І це лише один наркозавод і один тип речовини…

Не шукаючи зараз винних у рівні занедбаності ситуації, слід сказати, що ці та інші проблеми були притаманні багатьом прогресивним державам, наркополітика яких сьогодні вийшла на високий якісний та інноваційний рівень й може бути гарним прикладом для України. Часто точкою відліку для якісних перетворень за кордоном було зростання негативного впливу наркозалежності на стан злочинності та суспільну безпеку в цілому.

Стало зрозумілим, що одного лише покарання особи, яка вчинила злочин через свою наркозалежність, недостатньо, щоб протидіяти ризику рецидивної злочинності. Такі правопорушники потребують лікування та психологічної реабілітації в інтересах громадської безпеки, а саме лікування (реабілітація) має бути абсолютно доступним і дійсно ефективним й диференційованим, залежно від психоактивних речовин, які вживає особа. Забезпечуючи таким лікуванням правопорушників, держави одночасно будували (продовжують будувати) і систему отримання такої допомоги іншими особами, що мають потребу. Це повністю пов’язані між собою, взаємообумовлені процеси, а бездіяльність держави хоч в одному з них, неминуче негативно позначається на базових сферах життя: безпеці, охороні дитинства, здоров’ї.

Опираючись на іноземний досвід, поштовхом для розвитку ефективних державних і місцевих програм лікування та психологічної реабілітації в Україні, можуть стати законодавчі зміни, які зобов’яжуть державу запроваджувати їх для наркозалежних правопорушників. Окремо зауважу тут, що мова жодним чином не йде про поширення використання препаратів замісної підтримувальної терапії (яке і так наявне в Україні та стимулюється державою), а саме про розробку нових і вдосконалення існуючих програм психіатричної та психологічної допомоги особам із залежністю, з використанням передового іноземного досвіду в цій галузі.

Якими можуть бути такі законодавчі зміни? Нижче пропонується короткий аналіз спеціального законодавства і практики окремих європейських держав і США.

Так, цікавими для України можуть бути норми спеціальних законів у сфері наркополітики Польщі ("Ustawa o przeciwdziałaniu narkomanii", статті 70а-74), Португалії ("Legislação de combate à droga", статті 44-47, 52, 55, 56 ), Італії ("Testo unico sulla droga", статті 72-103), Німеччини ("Gesetz über den Verkehr mit Betäubungsmitteln", Розділ 7), положення кримінального законодавства Словаччини ("Trestný zákon", статті 35, 51, 73, 74), Латвії ("Krimināllikums", статті 59, 61), Швейцарії ("Schweizerisches Strafgesetzbuch", статті 60, 63а) та ін.

Загалом спільним для законодавства цих держав ЄС є наступне:

1) Виокремлення такої категорії осіб як "особи, які вчинили злочини у зв’язку із наркозалежністю". Тобто, на відміну від України, акцент передусім ставиться не на те, що винна особа має залежність, а на те, що саме ця залежність обумовила її злочинну діяльність.

При цьому, наприклад, у Португалії, якщо на будь-якій стадії кримінального провадження стає відомим, що особа могла вчинити злочин у зв’язку із наркозалежністю, проводиться її медичне діагностування на предмет підтвердження чи спростування факту такої залежності. Згідно з законодавством Польщі, на додаток до такої діагностики може надаватися висновок щодо можливості (доцільності) застосування до особи заходів лікування чи реабілітації як альтернатив кримінального переслідування, про які йдеться далі.

2) Кримінальний процес щодо наркозалежних правопорушників орієнтований на те, щоб умотивувати особу добровільно пройти відповідне лікування. Як правило, залежно від тяжкості злочину та виду покарання, проходження курсу лікування може бути: 1) умовою звільнення від кримінальної відповідальності; 2) альтернативою відбуванню короткострокового (до 2-3 років) ув’язнення; 3) умовою дострокового звільнення із закладу позбавлення волі.

3) Суворий державний нагляд за процесом лікування. При обранні будь-якого з наведених трьох механізмів звільнення чи їх аналогів, за ходом проходження особою лікування здійснюється нагляд і у випадку ухилення особи від лікування, грубого порушення режиму медичної установи, вчинення нового злочину під час лікування (чи строку перебування під наглядом) тощо – особа направляється на відбування покарання чи невідбутої його частини.

Суд систематично отримує інформацію від наглядового органу або медичної установи про прогрес лікування. При цьому, наприклад, у Словаччині, Швейцарії, якщо лікування об’єктивно не приносить очікуваного результату – суд може його припинити.

4) Строк лікування судом заздалегідь не визначається, однак воно, зазвичай, не може тривати більше 2-3 років, тобто строку протягом якого тривав би термін ув'язнення. При цьому, якщо особа успішно пройшла курс такого лікування, наприклад за один рік, державний нагляд за її поведінкою ще триватиме 1-2 роки відповідно.

5) Лікування від наркозалежності здійснюється коштом держави (повністю або майже повністю) і є індивідуально орієнтованим, залежно від виду психоактивних речовин, які вживає особа. Воно може бути як амбулаторним, так і стаціонарним та йде у комплексі з психологічною реабілітацією. Проходження програм лікування та реабілітації є чітко регламентованим, що упереджує ризики зловживань та корупційні.

Корисним для України, з точки зору практик мотивації до лікування чи реабілітації, а також процедур їх проходження, може бути досвід США, де функціонують спеціалізовані суди для наркозалежних, судді яких беруть активну участь у забезпеченні процесу лікування (реабілітації) на всіх його етапах. Одним з найбільш успішніших (з точки зору зниження рівня рецидивної злочинності) у США є програми відповідних судів у штаті Юта (Utah's Drug Courts), які переважно є альтернативою ув’язненню. Тривалість програми складає мінімум 52 тижні, а її успішне завершення вимагає, щоб у особи не менше 6 місяців поспіль були "чисті тести" на наркотики. Під час лікування особи систематично з’являються перед суддею (майже щотижня, щоб він міг особисто перевірити прогрес), піддаються регулярному тестуванню на наркотики, а також перебувають під наглядом поліції. Санкції за невиконання програми можуть включати ув’язнення. Водночас прогрес у проходженні лікування заохочується різними сертифікатами, подарунками тощо. Програма заохочує та допомагає учасникам навчатись та працевлаштуватись, якісно змінити коло друзів. Лікування фактично є безоплатним, проте особою може сплачуватися збір, який частково покриває витрати на тестування на наркотики (приклад див. тут: https://slco.org/criminal-justice/treatment-services/drug-court-program/).

У підсумку можна сказати, що стимулюючи наведеними способами бажання особи пройти лікування за кордоном, досягається мінімізація ризиків вчинення нею нових злочинів на підґрунті наркозалежності та створюються передумови для її ресоціалізації. Паралельно з цим активно розвивається сфера надання відповідних послуг й особам, які не мають проблем із законом.

Стосовно України, то формально у нашому кримінальному законодавстві існують окремі механізми, що стимулюють лікування наркозалежних правопорушників, зокрема тих, які вчинили злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків. Однак на практиці ці механізми є "мертвими" і скоріше дозволяють уникнути відповідальності, ніж забезпечити належне лікування і запобігти рецидивній злочинності. Загалом аналіз проблеми забезпечення доступу до відповідних якісних послуг з лікування та реабілітації в Україні упирається у знайомі нам чинники: нестачу кадрів, матеріально-технічну базу, фінансування та недоліки законодавства. Наразі у співпраці з державним і приватним сектором, науковцями і практиками ведеться ґрунтовна робота з розробки законопроєкту, який би комплексно вирішив цю проблему. Про це детальніше йтиметься у наступних публікаціях у межах проєкту "Наркотична та алкогольна залежність: безпека суспільства, захист неповнолітніх, психічне здоров’я".