Примирення можливе лише після перемоги. Нашої перемоги

Все так співпало цього року. 8 травня 30 років святкував би доброволець Роман Федоришин, друг Федя.

А 9 числа на його могилі поставили йому пам‘ятник - в повний зріст, зобразили таким, яким він був на війні...

Оце безпорадне БИ, яке тепер використовують його друзі, говорячи про друга, безконечно безпорадне БИ. Бо вже не буде жодного святкування. Бо загинув Федя два роки тому на авдіївській дорозі. Вийшовши з страшних боїв, будучи двічі важко пораненим, розбився за кермом машини весняним вечором.

Цього не можуть вибачити собі кожен з його близьких друзів. Один - бо не знаходився в той момент поряд. Другий - що не перевірив, чи на місці побратим. Третій - що той рвонув кудись пізно ввечері... Кожен вважає, що зарадив би х друга, що не допустив би цього. Це величезна проблема і причина розвитку ПТСРу - винуватити себе у пораненні побратима, загибелі підлеглого чи друга, постійне відчуття провини, про яке майже ніколи не говорять. Прохоплюються випадково. І тоді викрикують свій біль, який випалює зсередини.

Або сваряться на могилі. В прямому сенсі сваряться. По черзі, вважаючи, що вже ніхто не бачить, підходять до тільки що встановленого пам‘ятника і сваряться з Федею, як з живим. Бо він наче і залишається поміж них.

Я Федю особисто не знала. Бачила декілька разів коротко. Але тепер він є в моєму житті, ніби завжди і був. Його похорон, коли все місто Ходорів на Львівщині схилило голови, поки його несли на цвинтар, рвав душу і серце. Його друзі стали моїми друзями. І я маю внутрішню потребу при будь-якій нагоді заїжджати до нього на могилу. Щоб також посваритися. Що він залишив своїх дружбанчиків.

Відкриття пам‘ятника наступного дня після 30-ліття Феді було людним і урочистим. Все зробили, як годиться. Хіба що ніхто з його близьких друзів не сказав ні слова. Бо у всіх були намертво зведені судомами щелепи, і саме ці безстрашні воїни, відвертаючись, витирали сльози.

"Федя цьому всьому був би не радий, - сказав один з його друзів, коли завершилася церемонія освячення пам‘ятника. - Не любив масових зібрань та промов". "Сам винний, - відповіла йому. - Хай тепер терпить". "Так друзі мали б зібратися на святкування дня народження друга чи на його весілля, - під час поминання Феді гірко зауважила ходорівчанка. - А не пити за нього мовчки"...

...8 і 9 числа в соціальних мережах сварилися, повчали, виясняли, як треба поводитися в день примирення, чи варто згадувати день перемоги, хто у кого і за що воював. Стоячи на могилі Феді, я зрозуміла, що готова буду обговорювати процес примирення лише після перемоги. Нашої перемоги. До цього ці травневі дні для мене лише дні пам‘яті тих, хто загинув за мою країну. І я знаю, що мій дід, який мав вищі нагороди за ту війну, якого танк ворога вкручував в землю, після чого дід чотири дні не міг вибратися з-під кинутої махіни, сидячи в окопі, що заповнювався водою, абсолютно погоджується зі мною. І коли я стою на могилах загиблих бійців, він стоїть поряд зі мною і промовляє: "Переможемо, пом‘янемо всіх загиблих і тоді почнемо примирюватися. До того ворогу прощення немає".