Тероризм мені накинули

Психологія людини, яка потрапила за грати проходить декілька майже обов’язкових стадій. Першочерговий шок. Адаптація. Апатія. Мова йде про одиночні камери СБУ і про в’язниці де є спілкування. Про концтабори, німецькі та японські. Про в’язниці сепарів типу «ізоляція». Всюди де людина втрачає свободу, звичний образ життя та потрапляє під гніт страждань. Неважливо яка міра цих страждань, між одиночкою СБУ та німецьким концтабором величезна різниці, звісно ж. Між тортурами тілесними та душевними стражданнями вона теж є. Але все одно - стадії майже всюди однакові. 

Стадії людини яка незаконно опинилася за гратами

Стадія «першочергового шоку» мною за перші 2 місяці пройдена. Дуже допомогла дружина. Наталя навіть не «дружина декабриста», вона - «дружина добровольця». Я не буду описувати усе що вона зробила - нас читає і Офіс Президента і Офіс Генерального прокурора та все ГУ СБУ в м. Києві, майже повним складом. Я не знаю чому мені так пощастило в житті, але цій в’язниці можна дякувати тільки за те щоб зрозуміти як мені пощастило з сім'єю. Тому вся стадія «першочергового шоку» обійшлась всього трьома невеликими госпіталізаціями, в кардіології лікарні швидкої допомоги.

Друга стадія - адаптація. Як писав Достоєвський: «Людина - це створіння, яке звикає до всього». Звикають і до одиночної камери. Звикають і до конвою СБУ, або НГУ. Звикають і до судді Печерського суду -  Константінової. Настає період апатії, коли від тебе починають відскакувати проблеми, подразники, ти максимально знижуєш чутливість, щоб оточуюча несвобода та відсутність спілкування, менше тебе ранили. Але найбільша проблема це - коли ти не знаєш скільки ти будеш тут перебувати. Особливо зі статтею «тероризм», яку з легкої руки докинули мені до статті «НЗФ». І будуть ще продовжувати.

Що зроблю коли вийду на свободу?

Безстроковість існування приводить до думок та переживань про втрату майбутнього. Втрачається сенс життя, людина починає розчаровуватись в ньому, настає тілесно-духовний упадок. Без цілі та фіксованої точки в майбутньому (коли ця ціль може бути реалізована) людина просто не може жити. Тому важливо знайти для себе ці цілі. 

Перша - ми поїдемо з дружиною та дітьми в Нову Зеландію. До того ж складним маршрутом - через Південну Америку. А конкретно через Ушуайю - сама південна точка земного шару, далі тільки - Антарктида. Це безстрокове бажання та сімейна ціль, яка чекає на мене коли я вийду звідси.

Друга. Перед мною книга Левка Лукьяненка, яку він підписав мені незадовго до його смерті. «Семену Семенченку. Хай люди цієї книжки будуть Вам за зразок». Книга називається «Листи політв’язнів». Можливо він щось відчував дивлячись на мене, коли підписував цю книгу 4 роки тому?

Естафета

На кожен мій суд приходить Степан Хмара. Дякую Вам, Степан Ількович. Останній раз поклав руку на клітку з одного боку, я з іншого. Сфотографувались і він, неначе передав мені естафету. Я не про строки, не про обставини та час. Я про ще один сенс. Який охоплює не тільки життя, але і духовний гніт одиночної камери і навіть те, що може бути пізніше. Якщо вже доля мені призначила прийняти естафету у таких людей, то мій обов’язок пройти усі випробування так, щоб в майбутньому бути прикладом вже для інших. Тим хто прийде вже після мене. Це мій обов’язок. І в ньому є сенс життя тут. Залишатись людиною, залишатись українцем. Слава Україні.