Окопний тунель кохання, або городи війни
…Ідеш по глибокій траншеї – вище твоєї голови. Уважно слідкуєш за тим, що робиться під ногами, бо рясні дощі та місцева жирна земля утворюють таку в’язку "сметану", що загрузнути можна по кісточки. Недаремно тут головним взуттям вважають не берці, а чоботи. З халявинами повище. Бо бувало що і в них зачерпували грязюки. Але над головою – зелені дерева з молодим листям, що дає напівпрозору ніжну тінь.
Весною неможливо не милуватися, навіть якщо ти ідеш по довжелезній траншеї на спостережний пункт. Бо вона пахне, світиться, проступає навіть крізь порізане коріння в земляних стінах. Ігнорувати це неможливо. Тому і розвертається несподівано до мене мій провожатий – піхотинець "із стажем", екіпірований в бронежилет, без якого тут не можна – і посміхаючись проголошує: "Подивись, як красиво. Це схоже на цей, як його, на Рівненщині ще популярне місце, - тунель кохання".
І продовжує чвакати багнюкою. А я аж зупинилася. Ну який тунель кохання? Тут? На лінії вогню? В прямому сенсі слова, бо коли ми дійшли до спостережника, боєць показав снайперську кулю, яка декілька годин тому прилетіла на рух у віконці, через яке наші бійці наглядають за ворогом. Чітко так. В декількох сантиметрах від отвору… Типова куля.
І це після повідомлення президента країни про те, що снайперський вогонь на війні щез… А через декілька днів на іншому відрізку фронту куля такого ж калібру вбила нашого бійця…
Найчуттєвіше, що я побачила по дорозі на каву, яку мені пообіцяли в цих "тунелях кохання", це своєрідний меморіал загиблому бійцю.
Дійти сюди можуть лише ті, хто несуть тут службу, ну, ще різнокаліберні перевіряючі та командири підрозділу. Їм точно не до облаштування пам’ятника. Тому я була вражена, побачивши біля чорної мармурової плити висаджені чорнобривці. Той самий мій романтичний провідник все пояснив дуже просто: "Та купив в місті, приніс і посадив". Ще раз нагадую: іти траншеєю до місця пам’яті потрібно майже півтора кілометри, при цьому намагаючись не лягти боком в багнюку.
Кожної весни я бачу одну й ту саму картину: на війні, на передовій, в місцях, де можуть прилетіти снаряди, садять… городи. Цей культ землі, яка має родити, і не має права гуляти, мабуть, таки зашитий в генетичний код. От і копають невтомно, крім окопів, траншей, бліндажів та ВОПів, ще й клаптики, де обов’язково "бурячки посадимо". Цей відомий всім анекдот зовсім же ж не анекдот. Це ж про наше життя.
Щоб побачити городик, зроблений майже під Донецьким аеропортом, прийшлося вилізти з траншеї і витягнути шию. Бо він майстерно зроблений за густими кущами, за які не радять висовуватися. І осьо, в високій траві, рівнесенькі рядочки, ще й прополоті – зелень, редиска, яку тут же тягнуть на пробу, огірки стирчать. "Нам ще й розсаду помідорів передадуть. Посадимо. Хай ростуть. А оно – з іншого боку траншеї десяток кущиків картоплі вже гарно видно", - ми переходимо до наступної грядки. І я вкотре розумію – ми переможемо тільки тому, що так сильно любимо цю землю, так вдячно її оброблюємо в найнестерпніших умовах.
…2015 рік. Якесь село на кордоні Донецької та Луганської області. Артилерійський підрозділ, який безкінечно пересувають з точки в точку. І в кожному місці, на третій день вже скопують грядки і щось сіють. "Як ми не дочекаємося врожаю, то ті, хто прийдуть за нами, будуть його мати", - весело казав командир батареї.
Та й як воно не буде родити, якщо в іншому місці боєць, розказуючи, як любить пиріжки із яйцем та кропом, розраховує на власно вирощену зелень. "Та стоїть у нас величезна бетонна квітниця з якоїсь розбитої дачі. Я повз проходив, та й сипанув туди суміш сім’ян різної зелені. Так що скоро буде якраз на пиріжки", - наче всі піхотинці носять в кишенях виключно насіння корисних рослин. Гречкосіями намагалися ображати нас наші теперішні вороги, принизливо відносячись до нас як до тих, хто постійно копирсається в землі? А слово ж шанобливе. Бо вміємо не тільки закидати це в землю, а ще й доглядати, тримати в порядку. Таких чистісіньких рядочків цибулі, часничку та кабачків, які я бачу на війні, ніде більше, здається, не буває. Це ж між основною роботою треба знайти час, взяти сапку і обережно це прорідити, прочистити. Так само, як від бур’янів очищають грядки, так ці люди звільняють землю і від ворога. Аналогія очевидна.
Фотографів і журналістів, які бувають на війні, постійно вражають квітки, які просочуються крізь розбиті будинки, зарослі квітники, і буяють так, що очам боляче дивитися. Різноманітні тюльпани, фантастичні троянди… І повага до цього буяння така, що після холодної зими, виявивши, що на подвір’ї дачі, яку постійно використовує під житло українська армія, замерзло декілька кущів троянд, бійці… замовили їх і висадили. Щоб не псувався вигляд двору.
Є приказка, що японці, прокидаючись, цілий день доводять своє життя до бездоганності. Так і тут. Мета справжніх українців - кожного дня зробити щось корисне для цієї землі. Мене можна звинуватити в пафосності цих слів, навести мені приклади, коли вчиняли зовсім не так. Але і на війні є різні люди з різними інтересами. І коли я бачу городи, квітники, прибрані місця пам’яті, облаштовані бліндажі, розкриті книги біля ліжок, відчуваю гідність і повагу до цих людей. А я їх бачу. Вже сім років бачу. Тому і вірю в нашу перемогу. Бо наша земля має родити.
