Український "Немезис"

Кожний народ має чорні роки, а іноді навіть віки. Євреї, вірмени, українці, роми – всі ці народи зазнавали геноциду. Кожний народ справлявся з цією травмою по своєму. Хтось складав легенди і тужив, а хтось брав зброю і знищував кожного, хто піднімав руку на його співвітчизників.

На початку минулого століття до влади в Османській імперії приходять младотурки, які починають формувати турецьку ідентичність. До цього моменту Порта проводила доволі стриману політику по відношенню до поневолених народів, ну як стриману. Про жодну релігійну свободу і інститутів інклюзивності мова звісно не йшла, але і до масового геноциду все ж не доходило.

Младотурки прийшли до влади в Османській імперії у липні 1908 року. Передумовою для цього стали постійні поразки Османської імперії на Балканах, в Африці і Азії,  і постійний пошук винних. Младотурки не були першому на цьому шляху, і вже точно не стали останніми. В лузерів завжди хтось винен: вірмени, євреї, українці, православні, мусульмани, буддисти тощо.

Тож, вчергове програвши війну младотурки почали шукати винних і знайшли вірмен. Тим більш концепт сильного внутрішнього ворога, якого можна героїчно перемогти ідеально підходив під ідею створення нової турецької ідентичності. Героїчна перемога була невідворотня, адже хоча вірмен на території сучасної Туреччини було не набагато, менше аніж турків, але в питанні самозахисту вони були безправні.

Почалась Перша світова війна і Османська імперія «вигребала» всюди і від усіх. Гонорові османи не готові були вмирати за Батьківщину. Більше їм подобалось нею пишатись. Після поразки під Сарикамишем Енвер-паша, якого, до речі, виніс на собі офіцер-вірмен, поки турки тікали в різні боки, оголосив, що у поразці винні саме вірмени, які втікли з поля бою. Після чого було прийнято рішення спочатку роззброїти вірмен військових, а потім депортувати вірмен із прифронтових зон всередину імперії. Ну а потім елементарно почали фізично знищувати чоловіків, жінок, дітей.

За час геноциду вірменського народу у 1915 році було знищено більше мільйона вірмен тогочасної імперії. Кожен третій вірмен був вбитий. Але за що можна поважати останніх, це за те, що вони вирішили мститися, а не страждати. Партія «Дашнакцутюн» оголосила акцію відплати організаторам геноциду вірмен в Туреччині та погромів в Баку. Діяли вони доволі публічно спираючись на рішення Константинопольського суду 1919 року, який засудив окремих політичних діячів младотурецького режиму до смерті.

Врешті-решт, за декілька років були вбиті всі публічні організатори геноциду. Не врятували, ані розповіді про добрі наміри, ані втеча до Берліну, Риму, Відню тощо. Знайшли всіх. І всіх зарили в землю.

Українцям треба вчитись. Вчитись себе поважати і поважати свою кров. Ми молода політична нація, яка почала формуватись не так вже давно. В нас ще є час навчитись новим звичкам. Ми ще можемо встигнути навчитись вимагати від кожного поваги. Не важливо, що ми не побудували Кьольнський собор, чи Єгипетські піраміди. Люди, які зараз проживають в Єгипті чи Німеччині не сильно то й пов’язані з тими будівниками. По суті це нові політичні нації різного ступеня дорослішання. Нас можуть вважати селюками, анархістами, буйними дітьми Європи, але саме ми, а не хтось інший, зараз захищаємо західний світ від російської навали.

І на шляху до самоповаги нам потрібний «Український «Немезис» - покарання кожного організатора антиукраїнських виступів і дій. Кожний, хто причетний до розгортання «бандерівської істерії» в ЗМІ, має бути знищений, кожний, хто видумував історії про «розіп’ятого хлопчика» має сісти, кожний, хто організовував переслідування кримських татар чи українців на окупованих територіях – має бути знищений, кожний, хто вбив беззбройного громадянина України тільки за те, що він ідентифікує себе з нашою державою – має бути знищений. Всі ці Соловйови, Гіркіни, Пушиліни, Аксьонови – мають бути знищені, або як мінімум посаджені в гарні відреформовані колонії, де їх зустрінуть, ті, кого вони хотіли знищити.

Ми всі звикли рефлексувати на свої травми, ми пишаємось тим, що не боїмося сказати, про свій колишній біль. Символом сили став перфоманс «Я не боюсь сказати». Так от любі українці, я не боюсь сказати, що Україні потрібний «Український «Немезис», кожен, хто не визнає наше право на життя, не має право на співчуття та сентименти. Він є ворогом і має бути знищений. Пора дорослішати. Цього вимагає історія і кров наших співгромадян.