Афганістан і новий світовий порядок

Дочасний вихід США з Афганістану свідчить про фактичне закріплення лінії Трампа у зовнішній політиці США, не дивлячись на кон’юнктурне засудження цієї лінії з боку Байдена під час останніх американських президентських перегонів. Ми вже навіть не на порозі нового світового порядку, а вже цілком у ньому. США свідомо відмовляються від ролі світового «поліціянта». Оскільки поки США прагнули, стабілізувати ситуацію у світі (звісно ж не без вигоди для себе), авторитарні режими, такі, як Китай та Росія нарощували свої внутрішні спроможності. Китай ще й активно освоював власне ринки США і Євросоюзу. Тому США усвідомили, що наразі мають потребу звернути більшу увагу на свої власні проблеми.  

Стало цілком зрозумілим, що у глобалізованому, інформаціно вразливому світі виконувати функцію світового «поліціянта» із справи почесної і прибуткової лишилася лише почесність. Намагатися тягнути цю «місію», означає розпорошувати ресурси і неухильно йти до втрати економічного лідерства.  Байден недвозначно ствердив, що основна загроза нацбезпеці США саме Китай. Америку більше на цікавлять асади, путіни, аль-каїди, талібани та ін. Їх цікавить Китай із його спроможностями. І тому США змушені дбати про нарощування власних спроможностей і, фактично, пропонують Китаю та Росії втрапити в пастку, у якій побували самі – спробувати повпливати на ситуацію в Афганістані.

Тим часом стара Європа в особі Німеччини та Франції здає європейські цінності, намагаючись виміняти на них примарні економічні вигоди. І США не мають більш наміру продовжувати псувати на цьому ґрунті стосунки з Євросоюзом.

Стара Європа втрачає свої цінності саме у той час, як інші геополітичні гравці свої цінності продовжують утверджувати. Якщо Німеччина хоче здатися сама і здати всю Європу на поталу Путіну в ім’я знищення ядерної та вугільної енергетики, щоб врятувати таким чином людство (оце так закрутили), то США більше не заперечуватимуть. Мовляв – здавайтеся, а ми побачимо, що з цього вийде, бо переконувати того, хто втратив інстинкти самозбереження через гіперраціональну позицію – марна справа.

Намагання спрямувати хід історії всупереч самій історії в сучасному бурхливому світі, виявляються здебільшого неефективними. Найяскравішою ілюстрацією наразі і є блискавичне опанування Афганістану Талібаном. Раціональна дипломатія не дієва, дискусії і переговори – не мають очікуваних результатів. Діє сила, і все частіше – сила зброї.

На рішення ООН особливо вже ніхто не зважає. Автократам байдуже, чи визнає їх ООН, Євросоюз чи США. Якщо є сила, яка забезпечує їхнє лідерство на місцях, то визнання чи не визнання «міжнародною спільнотою» більше не має значення. Приклад Асада це яскраво продемонстрував – західні демократії засудили, не визнали, але Асад продовжує бути очільником країни за воєнної підтримки Росії. Далі ця тенденція розвинулася  у Венесуелі та Білорусі і, схоже, розвиватиметься й у подальшому в інших країнах.

Врешті навіть якщо на Близькому сході спалахнуть нові війни і конфлікти – це буде проблемою старої демократичної Європи. Саме туди вихлюпнуться юрби біженців та хвилі соціальної агресії. США за океаном просто спостерігатимуть, висловлюючи «глибоку стурбованість», щоб принаймні зберегти цю стару інертну Європу у якості пасивного союзника в протистоянні з Китаєм. А якщо пощастить, то цей увесь броунівський рух на Близькому Сході, може дошкулити й самому Китаю.

Ми повертаємося у світ, де кожен сам за себе, і де запевнення (навіть письмові) – нічого не варті. В цьому світі значення матиме виключно сила, винахідливість, витривалість та ситуативні домовленості, що передбачають швидкі дії.

Всі, хто ще не позбувся інстинктів (як старенька збожеволіла Європа), інстинктивно готуються до чогось надзвичайного, що ось-ось має статися.