Пам'яті полеглих у "зеленому коридорі"

Вчора ми згадували полеглих у “зеленому коридорі”. Зібрались вже дуже не великою спільнотою на базі полку Дніпро-1. Зібрались ті, хто живі. Ті, хто не пересварився і не зрадив. Ті, хто зміг приїхати, і ті, хто підтримав нас на відстані. Ми вже не побачили а ні об’єктивів камер головних каналів країни, та і з чиновниками великого рангу якось було не дуже-кон'юктура, мабуть, змінилась. Але дякую всім, хто згадав, хто подзвонив, хто доїхав. Дякую всім причетним, та їх сім’ям. Дякую, що пам’ятаєте. Сім років минуло з того часу. Але в усіх хто пройшов крізь Іловайський котел і залишився живим, ті події назавжди залишили ті спогади, від яких побавитись буде неможливо до кінця життя. Що це за спогади? Це спогади про героїчні вчинки захисників України. Лише уявіть, наскільки хороброю має бути людина, що продовжує воювати у гумових тапках, бо армія нічим іншим забезпечити не змогла. Це спогади про тих, хто загинув страшною смертю у звичайних “Богданах” та “спринтерах”, коли в “Зеленому коридорі” їх розстрілювали з гаубиць та танків. Це спогади про тих, у кого від побаченого настільки “здали нерви”, що він вже не міг ні воювати, ні тікати...ці люди якщо і повернулись з війни, то вже не повернуться як особистості. Деяких з них вже нема з нами, бо вони залишились сам на сам зі своїм станом, з яким не змогли жити. Це спогади про тих, які ганебно тікали з поля бою, тим самим здаючи ворогу шляхи для відступу “до своїх”. І якщо таку ганебну поведінку рядового, 18-річного рядового, ще можна зрозуміти (хоча вибачити так і не вийде), то поведінку генералів, а тим більше командуючого сектора не те, що не можна зрозуміти чи пробачити..таких генералів в усі часи вішали та розстрілювали як зрадників, а не призначали послами у Вірменії. Це все спогади, де хоробрість та відданість державі протистоять ганебній трусості та зраді державі, які стали слідством страшних втрат ЗСУ та Добробатів. А це своєю чергою призвело до того, що можливість повернути під контроль Луганську та Донецьку області цілком було названо “Мінськими домовленостями” - а по факту, ми віддали ці землі під окупацію на невизначений термін. Ну, і звичайно ж, як не згадати В.В.Х, це той же ПТН - ПНХ. Хворобливий, глибоко совковий і людожерський світогляд цього створіння це істинна причина всіх бід нашої країни за останнє десятиліття (і це як мінімум). Бо коли на телеекранах та загалом у ЗМІ починають шукати винних в Іловайській трагедії, чи то в операціях у Дебальцеве, чи Донецькому аеропорті - забувають назвати істинну причину. А причина перш за все у тому, що росіяни на чолі з В.В.Х не прагнуть нас завоювати, чи підкорити політично...ні. Вони прагнуть знищити нас - кого фізично, кого економічно, кого психологічно. І якщо їм вдасться пробитися крізь наші кордони до Дніпра, Харківa, Одеси, то вони не будуть питати, любиш ти Хутіна чи ні. Українець ти, Росіянин чи Єврей. Ти будеш ворогом і людиною другого сорту вже по факту свого громадянства. Але на щастя сьогодні цього нема. Росіяни скалячи зуби сидять біля своїх кордонів лише тому, що розуміють, що завдяки ЗСУ, завдяки тим офіцерам, які пройшли крізь гирло війни у 2014-2015 роках легкої прогулянки не буде. Ілюзії про “слово офіцера” не має навіть останній дурень в нашій армії. А тому легкої прогулянки не буде. У випадку агресії буде потужна відповідь, причому відповідь такої сили, що не факт, що наступ не захлинеться вже за декілька днів, принісши втрати, які сучасна Ліліпутія не знала у своїй сучасній історії. Але...завжди є одне але. Кожна армія світу існує і перемагає не коштом оснащення чи зарплатні. Подивіться лише на армію Афганістану - ЗС США залишили їм величезну кількість сучасного, придатного до модернізації протягом наступних десятиліть озброєння. Але за два місяці, у Кабулі вже знімали прапор Афганістану у той час, коли армія вдалася навтьоки! Армії існують і перемагають допоки в них є бойовий дух, а любов до батьківщини стоїть на першому місці. А от з мого останнього досвіду, з бойовим духом у найближчі часи у нас все буде ставати гірше. І ні, зараз розмова буде не про політику. А про кожного з нас. Про наше суспільство, яке дуже швидко забуває. Перед цією річницею Іловайської трагедії я звернувся до рекламних агенцій, які мають Біг-борди в Дніпрі та області. Звернувся з простим проханням надати площу на бордах, щоб розмістити плакати з нагадуванням про ті події, та з подякую про полеглих у боях (УВАГА, без політики, без політичної реклами себе чи когось іншого). Як соціальне навантаження всі компанії відмовились надати площу. Що ж, це комерційні структури, й це їх право. Це їх право, яке у них залишилось, бо наші військові віддали у тому числі й за це свої життя, щоб свобода комерції не була попрана. Коли ж мова пішла про купівлю площі для розміщення плакатів, то не дивлячись на немалу ціну, строки монтажу реклами були заявлені нереальні (від двох тижнів).., а ось це вже смердить ватниками. Хоч би що там було, знайшлась одна Дніпровська фірма, яка змогла все зробити вчасно, і з розумінням того, що це їх соціальне навантаження. За що всім причетним окреме спасибі! А от біг-борди, які належать обл. раді та міській раді, якось пустували. Замість того, щоб розміщувати так звану соціальну рекламу на своїх площах (у що входить і плакати про пам’ять загиблих в Іловайську), то вони або пустували, або черговий брехунець від рандомної партії розповідав з “біг-борду” про свої наміри. Тож, закінчувати доводиться на мінорній “ноті”. Якщо всього лише через 7 років суспільство та місцева влада, локальний та всеукраїнський бізнес не хоче згадувати про своїх полеглих солдат, то про яку мотивацію в майбутньому ми можемо говорити? Ця мотивація буде падати й надалі. І це стосується не тільки армії., а і суспільства загалом. Хто ми такі, якщо не хочемо згадувати тих, хто віддав життя замість нас? Чи мають право ті, хто це провокує, продовжувати нас вести у неконтрольоване “піке” державності й далі? Саме солдат та волонтер на сьогодні і є основою совісті в моїй країні. І ця совість має продовжувати бути рушійною силою змін в Україні. Слава Україні! Вічна слава полеглим Героям!