Перед пащею Дракона: як Китай затягує шовкову мотузку на шиї України

За останні кілька місяців присутність Китаю в політичному та медіа просторі України стала більш, ніж зримою. Депутати майже усіх парламентських фракцій так чи інакше відмітились в заграваннях з Піднебесною. То перша леді України відкриває Пекінський кінофестиваль, присвячений 100-річчю заснування Компартії Китаю. То ми обговорюємо безвіз з Пекіном – хоча весь світ вважає це лише вікном для військового та промислового шпіонажу. То ми порівнюємо правлячу партію в Україні з китайською компартією без будь-яких докорів совісті.

Причини цього – більш ніж очевидні. «Дешеві» китайські гроші. «Дешеві» – з точки зору зусиль, яких необхідно докласти, щоб ці гроші отримати. Але зрештою – це одні з найбільш дорогих грошей у світі. І економічно, і що найголовніше – з точки зору національної безпеки.

Відсотки у китайських кредитів – захмарні. Обов’язкова вимога – залучення китайських підрядників до інфраструктурних проектів. Реструктуризація боргу – неможлива.

Китай, на відміну від ЄС, США, МВФ, Світового банку та інших не виставляє абсолютно ніяких умов для отримання грошей. Його не цікавлять розвиток і реформи, прозорість і моніторинг використання коштів, екологічні та інші стандарти. І тим паче його не цікавить, чи зможе країна повернути позичене. Навіть навпаки: якщо не поверне – то й добре. Наступний крок – вимагати передачі критичної інфраструктури держави-боржниці Китаю або ж розміщення в країні власної стратегічної інфраструктури. Цей стиль ведення зовнішніх зносин називають debt trap diplomacy – боргова дипломатія.

І цьому є маса підтверджень. От наприклад.

• Австралія. Австралійці досить успішно вели справи з китайцями, аж поки не віддали в оренду Китаю один із своїх портів. Декларувалося, що порт використовується суто для комерційних цілей. Насправді, він має надважливе військово-стратегічне розташування – на межі Тихого та Індійського океанів. А після того, як Австралія почала вимагати розслідування причин виникнення COVID-19, Китай у відповідь почав впроваджувати мито на австралійські товари, і спробував затягнути кілька менш розвинених штатів Австралії у Ініціативу поясу та шляху, яка є основним інструментом поширення впливу Пекіна у світі і засобом ведення вже згаданої боргової дипломатії.
• Чорногорія. Чорногорці взяли величезний кредит у розмірі 944 млн доларів на будівництво автошляху. Станом на зараз через низку причин дорога досі не побудована, економіка, що базується на туризмі, через пандемію продовжує падати, а строки перших виплат по кредиту – наближуватись. Очікувано, реструктуризовувати борг Китай відмовився. Як країна із населенням у 600 000 людей поверне 944 мільйони доларів китайцям – невідомо. Як невідомо і те, що попросить Китай у разі неспроможності виплатити борг.
• Шрі-Ланка. Надзвичайно цікава історія. Коли шрі-ланкійський президент розпочав своє, так би мовити, «велике будівництво», жоден кредитор не хотів давати гроші під відновлення одного з портів, який мав стати збитковим за всіма показниками. Жоден, окрім Китаю. Який перший транш кредиту надав під 1-2% річних, а другий – під понад 6% річних. Для прикладу, Індія та Японія завжди надавали кредити під 0,5-1% на рік. Як і очікувалось, порт став збитковим. Але Китай не засмутився. Як ви могли здогадатись, реструктуризувати борги він також відмовився.

Оскільки влада Шрі-Ланки повернути кредит не могла – Китай отримав порт в оренду на 99 років. Не виключено, що Піднебесна захоче збудувати там базу своїх ВМС, адже порт хоч і збитковий економічно, але знаходиться у стратегічно важливій точці. Поки що порт використовується Китаєм як перевалочний пункт на морському шляху з Персидської затоки.

• Бангладеш. Китайська компанія China Harbor намагалась підкупити міністра інфраструктури для отримання преференцій за своїми інфраструктурними проектами.

У схожі ситуації потрапляли Пакистан, Філіппіни, та країни африканського континенту. Всюди історія одна й та сама: підкуп посадовців, величезні відсотки, відмова реструктуризувати борги, передача критичної інфраструктури в довгострокову оренду Китаю.

Тож чи дійсно це та доля, яку ми би хотіли для України? А те, що перспективи саме такі, сумніватись не доводиться.

Дуже показовою була ситуація з відкликанням підпису України під заявою щодо геноциду уйгурів, який китайська компартія проводить у Східному Туркестані. Як стало відомо, підпис Україна відкликала внаслідок шантажу з боку Пекіна, який погрожував, що не надішле наступну партію вакцини, якщо український підпис лишиться під документом. Про рівні і партнерські стосунки мова точно не йде.

І враховуючи все це, Україна все ж таки твердо збирається будувати дорогу на ділянці об’їзду міста Кременчука. А фінансування видаватиме сумнозвісний Експортно-імпортний банк Китаю – той самий, який надавав кредит під непомірні відсотки Шрі-Ланці, і в результаті ведення справ з яким Китай отримав у довгострокову оренду шрі-ланкійський порт. Це все виглядає більш, ніж тривожно.

А що ж Україна? А Україна, як і в часи Кучми, намагається всидіти на двох стільцях із своєю знаменитою «багатовекторністю». Але два наших стратегічних союзники – затяті конкуренти, якщо не сказати більше. І балансувати між ними – не дуже гарна ідея.

Китай зростає, і найголовніше – прагне не партнерства, але гегемонії. І ми самі, навіть і без зашморгу на шиї, йдемо до цього Дракона в пащу.