"За мною стоять голоси"

У Харкові народилася нова українська опера "Вишиваний. Король України", яка дає змогу скрізь роки подивитися на історію нашої країни

Осмислення того, що відбувалося сто років тому, споглядання спіральних кіл історії, які з кожним витком роблять нас все більш вразливішими, відчуття, що вже все колись було, повторюваності нашого майбутнього через призму минулого, - заради цього і мають писатися художні твори на історичну тему. Саме так і працює сучасна література, сучасний театр, а тепер і сучасна опера. Війна, черговий шанс вибудувати державу, можливість стати нарешті тими українцями, які будуть дбати про свою країну, - саме це підняло з глибин пам’ять про тих, хто вже колись намагався це зробити, кому Україна боліла, хто не міг її покинути. Постать Василя Вишиваного, австрійського ерцгерцога, вихідця із колишнього імператорського дому австро-угорської династії Вільгельма Габсбруг-Лотрінгена, саме цього гатунку. Осягнути всі його мотиви та прагнення, неможливо, але головну ціль його життя – збереження країни та її громадян – варто шанувати. Саме це в лібрето чітко вималював Сергій Жадан. І автор не приховує того, що теперішні події на сході країни в багатьом підказували йому слова, які він вкладав у вуста персонажам сторічної давнини. До речі, Сергій жодного разу не відвідав репетиції, для нього прем’єра була очікуваною і – радісною, бо він признався, що в захопленні від того, що в результаті вийшло.

"…я чую. Кожне слово,

промовлене перед боєм,

кожен вигук закоханих і впевнених

у своїй перемозі –

вони досі лунають для мене щоночі…"

У мене були власні побоювання щодо опери, лібрето якого написав не тільки відомий поет сучасності, а й фронтмен панк-гурту "Жадан та собаки", а про музику авторства Алли Загайкевич зразу говорили як про новаторську, насичену електронними ефектами. По-перше, я не уявляла, як можна співати тексти Жадана оперними голосами, а по-друге – сучасність опери відверто лякала. Але отримала зовсім інші емоції і враження. Продюсеру Олександрі Саєнко, режисеру Ростиславу Держипільскому, хореографу Ользі Семьошкіній, сценографці та художниці по костюмах Олесі Головач та диригенту Юрію Яковенку вдалося зробити сучасний мистецький сплав, за яким цікаво спостерігати, який переливається, ніби гарячий метал, у форму, і ти отримуєш чітке розуміння, чому варто битися за нашу державу.

Залізні важкі ворота, чи то тюремні, чи то вокзальні, що закривають сцену замість завіси, затягують тебе всередину дійства. А три рівні металевих споруд, які легко уособлюють собою саме тюрму і вокзал, дають можливість переходити із одного року в інший, із однієї країни в іншу. Багатошаровість, так влучно поєднана у творі, спрацьовує на сцені, дякуючи конструкціям, які перетворюються на потрібні режисерському замислу декорації. Бігучі строки, текст над сценою, відео сполохи, багатоголосся із кіношним ефектом, - все це в сукупності працює на глядача, на глибинне розуміння сюжету та драматизму долі Вишиваного.

"За мною стоять голоси", - лунає у всьому залі, так само як шепіт і сміх, як питання слідчих та промови Болбачана, слова Шептицького та гасла гетьмана Скоропадського. Використані всі можливості сцени ХНАТОБу – піднімаються її різні частини, ламаючи атмосферу і переносячи глядачів у стіни музичної школи. За цим цікаво спостерігати. Як і за несподіваними хореографічними рішеннями. Співаки та хор на сцені постійно рухаються, саме за допомоги пластики глядач розуміє, де відбувається наступна сцена, що робиться з героями та державою. Це додає опері масштабності та видовищності. Як в музиці, справді дуже іноваційній, час від часу вгадуються карпатські трембіти, мотиви різдвяних колядок, так і в танцях проступає українська народність, але яка геть не несе ту саму недолугу шароварщину та безкінечний гопак в рухах.

Зрозуміло, що без тексту, без афористичних цитат, без болючих та зрозумілих аналогій опера не чіпляла б за живе, не змушувала відчувати та переживати.

"Ще все може бути, ще кожен може обрати

країну, в якій йому жити

і за яку померти"…

"…Ідіть і скажіть своїм,

що ми всі стоїмо на своїй землі.

І ми не знаєм, як нам бути із цим усім.

Можливо, саме тому ми такі злі"…

"Чого варта країна, яка не знає своєї історії?"

"Ми б мали будувати університети,

А натомість воюємо за уявні кордони".

"Змова роз’їдає наш гетьманат, мов

туберкульоз студентські легені".

"Той, хто не може виграти війну,

Приречений воювати самі із собою".

Особливо гіркою є сцена від’їзду українців за кордон у пошуках кращої долі. Це те, що регулярно відбувається з нами всіма. Під час першої світової масово їхали в Америку, в сімдесяті – в Ізраїль, потім – куди завгодно у Європу. Заробітчанство як спосіб життя – останнім часом про це говориться менше, але процес іде досить активно і зараз. І саме той, хто зможе це стримати, дати віру в свою державу, і стане на чолі народу… Хороша думка…

"Ми полишаємо країну, в якій виростали.

Залишаємо збудовані нами будинки.

Грійте нам душу, зелені нью-йоркські вокзали,

церкви Пенсильванії, чиказькі ринки.

…Ми залишаємо після себе фотографії та образи,

І рушаємо зі Сходу зі своїми дарами.

Жінки зашивають в підкладки плащів срібні прикраси.

За нами тут шкодуватимуть хіба що жандарми.

…Хто буде любити тебе, нічия країно,

коли ми всі опинимось за океаном?"

Тут взагалі багато мудрих думок. Якби до них дослухалися ті, хто вважає себе державниками…

"Людина не їде звідти, де їй добре.

Якщо вона їде, очевидно, їй погано.

Якщо вони зважуються й рушають за море,

значить, там у них буде твердіший грунт під ногами".

І дуже проста відповідь, на питання, що ж робити:

"Для цього потрібно лишитися тут самому".

Можливість проаналізувати уроки історії, зрозуміти роль окремих особистостей у її формуванні, побачити паралельність подій - колишніх і теперішніх, - все це дає саме опера, історія Вишиваного, яку загорнули в культурологічну обгортку з музики, рухів та голосів. Тепер можна сперечатися, яким він був насправді, що робив так, а в чому помилявся. Головне, що про нього взагалі згадали, заговорили. І не тільки в Україні, а й у Відні, а за нею – і в Європі, дякуючи головному ініціатору і двигуну того, що опера взагалі з’явилася, Олександрі Саєнко, голові "Центру українських ініціатив" (Відень), засновниці фестивалю UStream. Олександра стала продюсеркою опери "Вишиваний. Король України". І якби не її вміння досягати мети, не лякатися перешкод, долати всі труднощі, впевнена, ми б і досі не знали про цю сторінку історії так наповнено і настільки об’ємно.

На фото: Продюсер опери "Вишиваний Олександра Саєнко та режисер Ростислав Держипільський

Саме Олександра витягла з історичної колоди карт саме цю – Василя Вишиваного, і розказала про нього всій країні та Європі. Це справді робота над іміджем України та пропаганда в хорошому сенсі цього слова. Крім того, Олександра та її чоловік, бізнесмен Всеволод Кожемяко показали приклад того самого меценатства у єдино правильному сенсі цього слова – вкластися в проект максимально, зробити якісний продукт, долучивши до власної ініціативи кращих митців у кожній галузі, віддати отриману оперу у користування державному закладу і радіти лише тому, що все вдалося. Це не вимірюється грошима, хоча їх було вкладено в проект максимально. Це також історична подія, вплив на розвиток країни.

Можна розбирати на складові оперу, оцінювати її костюми, голоси співаків, сперечатися про історичну правдивість наведених фактів, але якщо побачене тебе вражає, викликає в тобі бажання закричати на весь зал: "Що ви робите, не розбирайте мій тризуб! Це моя держава, навіщо ви її краєте?", значить режисер знайшов потрібні засоби, аби зачепити глядача за живе. Ростислав Держипільській, режисер з Івано-Франківська, навіжений гуцул, як він сам себе весело називає, несподівано відкрив мені, що наш тризуб – це і крила, і розп’яття, і трон, і зброя. Його легко зібрати лише з трьох складових, і так само легко знову розкласти на складові частини, що регулярно і відбувалося в усі історичні часи. Особисто я б не хотіла, щоб це відбулося знову. І саме за це глибинне розуміння вдячна новітній опері, яку почула, яку відчула.

"Країна, яка не може вистояти на вітрі,

ніби прапор, який ніхто не захищає.

Все і далі тримається на вірі.

Шкода лише, що віра часто нас покидає"…