КЛІМАТИЧНА КАТАСТРОФА Частина І

Людство стоїть на крок від прірви, яка називається кліматичною катастрофою. Саме так вважають сотні вчених зі світовим ім’ям, громадських активістів (таких, наприклад, як Грета Тунберг), а в останній час і політичних діячів (узяти хоча б шановного пана Байдена). Перші шпальти поважних мас-медіа публікують авторитетні роздуми експертів з цього приводу. Деякі з вчених небезпідставно переконані, що людство вже падає до прірви, і спинити його можуть тільки заходи надзвичайного характеру. Саме про це йшла мова і на зустрічі країн G20.

Головними винуватцями катастрофи названі наступні фактори: неконтрольоване збільшення викидів парникових газів, насамперед – СО2, та вживання викопних видів палива, які містять вуглець. Про шкідливість викидів діоксиду вуглецю свого часу попереджали Юніс Фут, Арвід Хегбом, Сванте Ареніус, Гай Стюарт Календер та інші світлі голови науки. Але марно.

Необхідними заходами надзвичайного характеру для попередження глобальної катастрофи названі: суттєве скорочення викидів СО2, що передбачено у відповідних міжнародних угодах (наприклад – паризькій), переведення людства на «зелену» енергетику та декарбонізація економіки, яку збираються впроваджувати, зокрема, у країнах ЄС. Що правда, у цих заходах вже проглядаються елементи примусу, зокрема – економічні, як то запровадження податків за вживання палива, що містить вуглець, з поступовим щорічним збільшенням податкового тиску. Але справа така, що без коп’яків не обійдешся.

Здавалося б, людство нарешті об’єднається перед обличчям глобальної катастрофи, покінчить з війнами. Розвинуті держави поділяться своїм багатством на користь бідних країн, міжнародні корпорації вгамують свої надмірні апетити, а багатії–мультимільярдери відмовляться від придбання трьохсотметрових яхт, літаків із золотими салонами, парків із десятків коштовних автомашин та діамантів, аукціонна вартість яких наближається до річного ВВП деяких маленьких держав. Але, перш ніж із захопленням приєднатись до лав борців за декарбонізоване майбутнє, дуже хотілося б знати – а хто у світі у перших лавах забруднювачів навколишнього середовища?

Хто має першим «вивертати свої кишені» задля скорочення емісії, тобто викидів, СО2?

Освіченій людині неважко вирахувати, хто у світі є «передовиком виробництва» діоксиду вуглецю. Але наведені нижче цифри кажуть про це більш ніж красномовно.

В цілому у світі за 2016 рік емісія СО2 склала 33819 млн. тонн. З них Китай викинув в атмосферу 9893 млн. тонн СО2, США – 5006 млн. тонн, Індія – 2408, Росія – 1732, Японія – 1135, Германія – 728, Республіка Корея – 620 млн. тонн. Тобто, 7 країн разом викинули в атмосферу 21522 млн. тонн діоксиду вуглецю або майже 64 відсотки від загальносвітового обсягу викидів! Лише 36 відсотків припадають на інші 200 країн.

За підсумками 2019 року, за даними Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), емісія СО2 у світі склала 33,3 млрд. тонн. Тобто залишилась на рівні 2018 року, хоча МЕА прогнозувала подальше зростання емісії, але в процес втрутилась пандемія ковіду-19.

Отже, хто був у лідерах забруднення атмосфери викидами СО2 у 2019 році? Чи стались зміни у лідируючій групі?

Ні, не сталися. Перше місце посів Китай (хто б сумнівався!) з 9826 млн. тонн, друге – США (4965 млн. тонн), третє – Індія (2480 млн. тонн). Далі йдуть Росія (1533 млн. тонн), Японія (1123), Германія (684), Іран (671), Республіка Корея (639 млн. тонн). Як кажуть, «на манєже всьо тє же». Правда, чемпіони з викидів трохи зменшили свої апетити, однак на 400 млн. тонн зросли викиди СО2 в країнах, що розвиваються; в основному це азійські країни, де виробництво електроенергії з вугілля продовжує зростати, наприклад – в Індонезії.

Не сумніваючись у здоровому глузді читачів, можна передбачити питання: якщо 64 відсотки викидів припадає менше ніж на 10 країн, то хай вони скоротять обсяги своїх викидів хоча б на чверть, а інші країни нехай вживуть заходів щодо стабілізації обсягу викидів СО2 на рівні 2019 року. Це практично вирішить проблему декарбонізації на найближчі десять років. А за цей час людство щось вигадає.

Але ж ні! Тиску щодо скорочення викидів піддається переважна більшість слабких в економічному значенні країн, так званих «країн третього світу», до яких ми, на жаль, можемо віднести і Україну.

Апологети декарбонізації знайшли аргументи для тиску на такі країни, застосувавши показник емісії СО2 на душу населення. В результаті у 2016 році у першій десятці країн, що мають найбільшу емісію двоокису вуглецю на душу населення, опинилися Катар, Бахрейн, Кувейт, Саудівська Аравія, Оман та США (!) поруч з Кюрасао (друге місце), Тринідад і Тобаго (третє місце) та Гибралтар (9 місце). З одного боку – країни, основне багатство яких обумовлене видобутком викопного палива, з іншого – найбідніші країни з невеличким населенням.

Вгадайте, яке місце за цим показником посів Китай? Сорок п’яте! А Індія? 128-ме!! Україна з 4,5 тоннами емісії СО2 на душу населення опинилася на 79 місці з 207 країн, біля Швеції та Швейцарії. До речі: Норвегія за обсягами викидів на душу населення суттєво випереджає Україну (40-ве місце). Це результат видобутку вуглеводневої сировини на морському шельфі. Так що Греті Тунберг якщо з когось і починати, то мабуть з себе – нехай умовить норвежців відмовитись від хижацької експлуатації надр та перейти знову у розряд небагатих країн, які живуть переважно рибальством, судноплавством та лісництвом. (сарказм, якщо що…)

Висновок: «подушна» емісія діоксиду вуглецю більше спотворює результати висновків аніж вносить ясність в питання скорочення викидів. Отже, не будемо брати близько до серця «подушні» викиди і повернімось до емісії по країнах в цілому.

Хіба ж нам не цікаво, як за останні років п'ятнадцять-двадцять складалась ситуація із викидами у очільників списку найбільших забруднювачів навколишнього середовища? Обсяги викидів у них зростали чи навпаки – зменшувались?

І тут, з порівняння таких показників як викиди та ВВП, вимальовується цікава картина. З 2000 року по 2010 із «велетнів» емісії СО2 у світі тільки у США та Германії відбувалось зменшення викидів при одночасному зростанні ВВП. З 2000 до 2010 року викиди діоксиду вуглецю в Сполучених Штатах Америки зменшилися на 14%, а з 2010 і до 2016 року – ще на 7,5%. При цьому ВВП цієї країни практично щороку зростав і загалом зріс з 10,25 до 18,71 трлн. доларів. У Германії емісія СО2 в період 2000-2010 зменшилась на 10%, а в період 2010-2016 роки – ще на 2%, але при цьому ріст ВВП склав лише 2% (з 3,396 до 3,467 трлн. дол.), що свідчить про наявність стагнаційних процесів в економіці держави. Але ріст все ж був!

Як навмисне, зменшення емісії діоксиду вуглецю у США співпало з періодом збільшення на території країни кількості і сили ураганів і торнадо та пов’язаних з ними повеней і руйнувань; мало місце випадіння снігу та морози у центральних та південних штатах, причому не взимку. Не забуваймо – Нью-Йорк розташовано на тій же широті, що й Ташкент (41°15'), тільки Нью-Йорк трохи південніше (40°42').

В країні зросла тривалість і температура посушливих періодів та кількість і сила пов’язаних з ними пожеж. Водночас суттєво зросли і збитки, спричинені атмосферними катаклізмами. Дійшло до того, що президент Трамп заявив про вихід з кліматичних угод – мовляв, з них жодного зиску окрім витрат коштів та сповільнення економічного росту.

Потрібно зауважити, що і у Японії мало місце скорочення викидів діоксиду вуглецю в періоди 2000-2010 роки та 2010-2016 роки, відповідно на 4% і ще на 4%. Але з 2010 по 2016 рік в Японії мало місце суттєве падіння ВВП – з 5,7 до 4,923 трлн. дол. або майже на 14%. Тому зменшення викидів слід, насамперед, пов’язувати із падінням ВВП.

Схоже на те, що Трамп був у дечому правий. З 2000 року і до 2016 США, Германія і Японія сумарно зменшили викиди СО2 на 1481 млн. тонн. За цей час Китай збільшив обсяг викидів діоксиду вуглецю на 6508 млн. тонн (зростання ВВП з 1,211 до 11,23 трлн. дол.), Індія на 1213 млн. тонн (зростання ВВП з 0,468 до 2,295 трлн. дол.), Республіка Корея на 153 млн. тонн (зростання ВВП з 0,576 до 1,500 трлн. дол.), Росія на 171 млн. тонн (зростання ВВП з 0,260 до 1,525 трлн. дол.). Правда, у 2016 році викиди СО2 у Росії зменшились порівняно з 2010 роком на 0,6%, але це пов’язано не з політикою боротьби з глобальним потеплінням клімату, а із зменшенням ВВП до 1,277 трлн. дол.

Як на фоні розпочатої у світі боротьби за зменшення викидів виглядає Україна?

1995 рік – 451 млн. тонн

2000 рік – 324 млн. тонн

2005 рік – 336 млн. тонн

2010 рік – 308 млн. тонн

2016 рік – 202 млн. тонн *

2019 рік – 196 млн. тонн *

* в обсягах викидів у 2016 та 2019 році не враховано викиди окупованих територій України, але їх сміливо можна додати до російської емісії, причому у кількості, що була до окупації ( якщо розвинуті держави з цим незгодні, нехай умовлять Росію повернути Україні Донбас і Крим разом із викидами!).

З 1995 і до 2016 року емісія СО2 в Україні зменшилась у 2,3 рази. Окремі джерела наводять дані щодо обсягів викидів СО2 України у 1990 році – 783 млн. тонн. Але на той час Україна перебувала у складі СРСР, тому використовувати цей показник слід з обережністю. А в цілому у світі емісія СО2 за вказаний період зросла в 1,4 рази. Дивіться уважно: у світі зростання в 1,4 рази, в Україні – зменшення у 2,3 рази!

В той же час ВВП України з 1995 до 2016 року зріс з 48,2 до 93,4 мільярда доларів США, тобто майже вдвічі. А у 2013 році ВВП взагалі склав 183,3 млрд. доларів. Фантастика!

Мабуть, Україна єдина у світі держава, де при такому зростанні ВВП (що мало б свідчити про бурхливий розвиток економіки) мало місце суттєве скорочення викидів основного парникового газу. Судячи з наведених цифр, а також враховуючи запровадження податків на викиди, МВФ, ЄБРР та світовий банк повинні з радістю погасити борги нашої держави, щоби Україна продовжила свій переможний шлях до повної декарбонізації при одночасному подальшому зростанні економіки.

Але все не зовсім так, як здається... Існують три види брехні: брехня, нахабна брехня і статистика. Складається враження, що і наша статистика, а не тільки ВВП та обсяги викидів, «впєрєді Європи всєй». Проте, якщо з викидами наша статистика не бреше, вимагати від України подальшого скорочення викидів СО2, як мінімум, некоректно. Так, Євросоюз ставить перед своїми членами завдання із скорочення до 2030 року викидів на 55 відсотків до рівня 1990 року. Але Україна – не Євросоюз, хоча дуже туди хоче.

Якщо дійсно Україна у 1990 році викинула в атмосферу 783 млн.тонн діоксиду вуглецю, що в чотири рази більше за обсяг викидів 2019 року, то вона має повне право у найближчі 15 років використовувати для економічного розвитку власне викопне паливо, не озираючись на заклики і виклики щодо глобального потепління. Адже Україна серед практично усіх держав, зокрема – держав Європи, зробила чи не найбільший внесок у боротьбу з цим явищем. І нічого за свої досягнення не отримала, навіть схвальних вигуків.

І от постає питання – куди йти Україні: туди, куди їй вказують «добрі» дядьки (й тітки) з заходу і сходу, чи все ж обрати свій шлях, економічно обґрунтований, а дядькам (і тіткам) сказати – не кажіть нам, що робити, і ми не скажемо, куди вам іти.