Не великі альянси, а повсякденна співпраця

Пристаючи на посередність у польсько-українських відносинах

Нескінченні спроби пошуку реального виміру польсько-українського стратегічного партнерства розкручують спіраль взаємного розчарування і фрустрації. Час переосмислити польсько-українські відносини і замість завертати голову мріями про великі проекти, зосередитися на побудові добросусідських стосунків, одночасно намагаючись обмежити негативні наслідки суперечки щодо історичного минулого.

Ніколи такого не було і ось знову! Ми вже віталися з президентом Зеленським – а можливо навіть більш охоче прощалися з президентом Порошенком, якого, дещо з перебільшенням, свого часу над Віслою визнано головним гальмівним чинником двостороннього діалогу. На нового главу Української Держави у Польщі швидко поклалися не маленькі надії, розраховуючи особливо на його прагматичний підхід до історичних питань. Проте ці очікування так само швидко перетворилися у "спіраль розчарувань".

Насувається тому питання: чому в Польщі так часто з'являється розчарування у відносинах з Україною?

Аксіома стратегічного партнерства

Дискусії про Україну та польсько-українські відносини в Польщі обтяжені величезним багажем емоцій, чи то з історичних причин, чи то з приводу численних особистих контактів та симпатій (але також антипатій). Ці обидва чинники, хоча й не єдині, суттєво визначають у Варшаві сприйняття стосунків з Україною як особливих, у порівнянні з відносинами Польщі з іншими сусідами.

Наслідком аксіоми особливих відносин є прихильність значної частини польської політичної еліти та експертних кіл до України, особливо – правильна на мою думку, хоча мною керують не конче ідеологічні причини – підтримка її європейських і свободолюбних прагнень, у тому числі у питанні захисту від російської агресії. Однак вона часто супроводжується у польських політичних та експертних колах проекцією на українських інтерлокуторів власної, бажаної уяви польсько-українських відносин. Тоді як з нею невід’ємно пов’язана нехіть зрозуміти і змиритися з тим, що українська сторона зазвичай недооцінює польську заанґажованість на користь України та не відповідає взаємністю, гірше того – вона не змушена цього робити.

Тобто розчарування, а часто й фрустрація польських еліт підходом Києва до взаємної співпраці, передусім є похідною від власних уявлень про особливі польсько-українські відносини, яких наші українські колеги звичайно не поділяють.

Тим часом і стратегія української національної безпеки, i стратегія зовнішньої політики відносять Польщу до стратегічних партнерів, але другого порядку. Недарма, зрештою, оскільки Варшава не роздає карти на переговорах щодо врегулювання ситуації на Донбасі, а її внесок у розвиток українського оборонного потенціалу, хоча й вимірний, не дорівнює діям США чи Великої Британії. Отже, Україна не має оманливих сподівань – Варшава сьогодні не є ключовим політичним партнером Києва, і не буде ним завтра.

Водночас, у польській публічній дискусії іноді також перебільшується саме значення України для зовнішньої політики Польщі. Польсько-українське стратегічне партнерство зосереджується, насамперед, на питаннях безпеки, враховуючи те, що обидві країни та їхні експерти й політичні еліти мають спільне сприйняття загроз і займають однозначну позицію щодо російського реваншизму. Тоді як з уваги на членство Польщі в євроатлантичних структурах на карті польських політичних інтересів Україна рідко стоїть на першому плані, натомість в економіці, де вона чимраз частіше виступає у якості конкурента – зовсім є лише другорядним партнером.

Від великого проекту до маленьких кроків

Похідною від цієї ж асиметрії очікувань є міф про "великий проект", який протягом останньої декади регулярно з’являється в польській експертній дискусії – йдеться про постулат спільної з Україною реалізації масштабного економічного заходу за зразком чемпіонату Європи з футболу 2012 року, який зблизив би обидві держави та надав польсько-українському стратегічному партнерству реального вмісту. Цікаво, що цей постулат все частіше з’являється також і в українських дебатах, хоча й з приводу кардинально відмінних інтересів – у якості прагматичного засобу маргіналізації невирішених історичних суперечок.

Залишаючи осторонь хибне припущення про те, що розвиток економічних відносин може, хоча б певною мірою, компенсувати намножені в політичних відносинах проблеми, міф про "великий проект" ґрунтується на вкрай ідеалізованому сприйнятті спільної організації ЄВРО-2012 через вузьку призму його іміджевого успіху (чого не можна заперечити). З того приводу він веде в глухий кут.

Чемпіонат ЄВРО-2012 ніколи не наблизив політично Польщі та України – Віктор Янукович, з вікон президентської адміністрації на Банковій, передусім вбачав Берлін, а не Варшаву, так само як пізніше Порошенко та (меншою мірою, але все ж) Зеленський. В економічному вимірі ЄВРО-2012 навіть не був спільним проектом, оскільки українські олігархи, які будували дороги та власні стадіони, не керувалися ідеєю польсько-української співпраці (i vice versa). Там, де дійсно можна було досягти взаємної економічної вигоди шляхом розширення та модернізації прикордонної інфраструктури, можливості були втрачені, а наслідки цього казусу відчувають на собі жителі обох країн і донині.

Водночас ми не беремо до уваги те, що ЄВРО-2012 приніс додану вартість насамперед у соціальній сфері – взаємну відкритість обох суспільств та інтенсифікацію міжособистісних стосунків. У цьому сенсі пошук нового, великого проекту є безглуздям, оскільки обидві сторони вже давно його несвідомо реалізують шляхом української економічної міграції до Польщі, значення якої виходить сьогодні вже далеко за межі соціального виміру, дедалі більше охоплюючи політичну та економічну сфери в обох державах.

Це наштовхує мене на думку, що в гонитві за великими проектами ми втрачаємо з поля зору величезну кількість менших, може й не таких захоплюючих, але й не менш важливих прикладів успішної польсько-української співпраці, а це саме вони створюють солідний фундамент для реального партнерства між Польщею та Україною.

Кооперація у сфері безпеки й оборони, як спільні проекти підприємств оборонно-промислового сектору, чи то зростання рівня польської заанґажованості в український енергетичний сектор, рідко потрапляють до стрічки "топновин". Втім допомога, яку Польща надала Україні навесні 2018 року, розпочавши аварійне постачання газу в умовах відмови російського Газпрому, мала, смію сказати, незрівнянно більше значення для формування взаємної довіри, ніж чергова порція запевнень щодо стратегічного партнерства.

Зрештою, таких свідчень є чимало – починаючи від експансії польської авіакомпанії "LOT" на українському авіаційному ринку, чи незмінну популярність залізничного сполучення з Перемишля до Києва, і закінчуючи навчанням у Польщі десятків тисяч українських студентів. Варто згадати також про польсько-українські почини у секторі шоу-бізнесу, як-от української реперки Альони Альони, яка будує свою запаморочливу кар'єру у співпраці​​ з польським лейблом звукозапису.

Як не парадоксально, нинішня ситуація "глухого кута" у суперечці щодо історичних питань є добрим моментом, щоб заново переосмислити польсько-українські відносини. Замість нездійсненних, помпезних ідей, що викликають відчуття гіркоти й розчарування, варто зосередитися на повсякденній, може й непривабливій і кропіткій, проте необхідній справі будування добросусідських стосунків.

Тим більше, що нова українська політична еліта, ще не обтяжена багажем взаємних суперечок, проявляє дедалі більший інтерес до налагодження контактів у польських політичних та експертних колах. "Слуги народу" – не поодиноке явище на українській політичній арені. Багато з них стоять на порозі довгої політичної кар’єри і незабаром можуть бути залучені до польсько-українського діалогу. Вже сьогодні доцільно будувати з ними відносини, які виправдають себе у майбутньому.

Партнери також сперечаються

Безумовно, я не прихильник маргіналізації спірних питань на порядку денному польсько-українських відносин, а радше схиляюся до думки про таке їх виключення з двосторонніх відносин загалом, яке обмежить їх деструктивний вплив на інші сфери співпраці, особливо ключову з польської позиції сферу безпеки. Моя думка була й залишається стійкою і непохитною щодо польсько-української суперечки навколо історичних питань – її неможливо вирішити раз і назавжди з огляду на її передумови.

Зазначу лише один парадокс. Продовження суперечки послаблює соціальну легітимізацію політики польського уряду щодо підтримки України на міжнародній арені, що повинно спонукати Київ швидко припинити цей спір. Однак з іншого боку польські постулати щодо його вирішення найбільшу критику на Україні викликають в найбільш прихильних до Польщі колах, адже на традицію ОУН/УПА найчастіше посилаються жителі західної частини країни, а останнім часом дедалі частіше також і молодь. Невипадково загострення суперечки у 2017-2018 роках призвело до послаблення позитивного ставлення українців до Польщі, а згодом також посилення жорсткості позиції України.

Звичайно, обидві сторони повинні усвідомлювати пов’язані з цим явищем ризики. Київ має брати до уваги, що продовження суперечки породжує для польського уряду політичні втрати, які в певний момент можуть перевищити потенційні вигоди від активної заанґажованості на користь України.

Всупереч поширеній думці, підтримка Києва Варшавою, навіть в інтересах Польщі, ніколи не була беззастережною. Україна змушена її домагатися так само, як підтримки з боку Німеччини та Франції, про що Порошенко – враховуючи мою загалом позитивну оцінку щодо його президентства – забув.

Втім альтернативою ​​є не дії Польщі проти України, а скоріше прагматизм за зразком Німеччини, чи просто пасивність по відношенню до українських справ. Натомість Варшава повинна зрозуміти, що зростаюча асертивність України у зовнішній політиці не була явищем, типовим лише для кінця епохи Порошенка та його боротьби за переобрання, але стала новою константою, яку щоразу слід брати до уваги у своїх політичних рішеннях. Сьогодні Київ не вагається діяти жорстко, у чому час від часу переконується Угорщина – хоча зазвичай за власним бажанням.

Парадигма посередності

Справа в тому, що партнерські відносини полягають не у відсутності суперечок, а в тому, що після кожного загострення ми все одно готові разом сісти за стіл переговорів. Проте відверта розмова неможлива без взаємної довіри, якої в польсько-українських відносинах наразі недостатньо з приводу взаємного розчарування. Побудові атмосфери довіри більше сприяє повсякденна, рутинна співпраця, ніж поодинокі прориви – саме в цьому контексті я сприймаю "Люблінський трикутник". Однак у довгостроковій перспективі це вимагає відкласти вбік свої переконання щодо унікальності польсько-українських відносин і зосередитися на звичайній парадигмі добросусідських стосунків.

Це, в свою чергу, буде неможливо без відмови від надмірних очікувань та емоційного багажу, накопиченого протягом довгих років. Тому, що парадигма добросусідських стосунків – це парадигма доброї посередності. Втім як у посередності зізнаватися ніхто не любить.