Школа особистісного становлення

Двері воронку розпечатались і сонячне світло нам бризнуло у лице. Ми зістрибували на асфальт тримаючи у руках великі клітчасті сумки з речами. Потрібно було пробігти через коридор з міліціонерами, кожен з яких отоварював кийком перелітного етапника.

Тоннаж моїх сумок тягнув мене до землі, рвалися жили, на долонях криваві розрізи від ручок баулів. За 5 кроків я впав разом з вантажем і мені дісталося тягла більше, ніж іншим. Сумки були нашпиговані книгами, адже у тюрмі я розкошував власною бібліотекою. Але під час етапу за це потрібно було розраховуватись садинами і синцями нанесених ПР.

Після спустошливого шмону ЧПНСІ привів козлика і дав наказ "побрити нахуй цього бородатого". Ножі машинки невідривно сунули площиною мого черепу: від підборіддя, до тім’я і від брів до потилиці. Перед тим, як в’язничний перукар взявся за справу на мене вдягнули кайданки і посадили на підлогу… Так наш етап з Києва зустрів Львівський СІЗО.

На той час установою керував одіозно-тоталітарний "Ромашка". Пізніше Романишин сам потрапив за грати, адже були доведені тортури над зеками, примусові оральні пестощі для жіночої частини трудового колективу ізолятора та добові запроторювання оперів у в’язничний карцер за 5-хвилинне запізнення на роботу.

До мене було особливе ставлення. Адже після розв’язаної бійки у залі Верховного Суду (у Києві), мені впаяли два профобліка, або ж "червоні смуги на особовій справі": "схильний до втечі" та "схильний до нападу на представників адміністрації". Про свій карцер, забивон від міліції на боксах напишу іншого разу, адже це була плата за історичний рекорд у вигляді сутички з мусорами у Верховному Суді під час винесення остаточного вироку.

Після Києва я вже мав досвід прожарки, тож у Львові не розгубився. Мене кинули на спецпост, де на протилежному боці сидів на ПЖ "гострий козирьок" бандитського Львова – Артур Сушко. З настанням кожного наступного ранку мене замовляли з речами і перекидували до іншої хати. Такими діями адміністрація "унеможливлювала з мого боку імовірні підбурювання інших в’язнів до порушень і бунтівних дій".

Контингент в трійниках був традиційно ненадійним: психічно хворі, мутні рецидивісти, бувалі каторжники, страждальці, імовірні кури, сухарі, "збиті льотчики".... Але після тижневих митарств темними коридорами трапився підстаркуватий батяр-особіст з мастюхами на щоці і лобі: "долой КПСС" і "раб Бабуцького". У нього за плечами було зо 30 років відсиджених і у Мордовських ШИЗО він знався з усіма мокрицями та щурами.

Через несправедливі добові впаяні начальником колонії у камері-одиночці він відірвав каблук чобота, заточив цвях об стіну, зробив "жжонку" і на ранкову перевірку стояв перед прокурором з антисистемними татуюваннями на обличчі. У роки застою це був неабиякий чин.

Крізь щити і грати СІЗО було чутно веселі вигуки цивільних пацанят, які тусили з дівками на тротуарах Городоцької з пляханом шампанського у руках. Але мені було не дуже весело, позаяк ятрили передчуття, що у Рівненській критій мене чекатимуть чергові "американські горки".

Кінцевим пунктом мого етапу була ГВК-96 у селі Городище. До обласного центру – 10 хв. маршруткою. Установа режимна, з "максимальним рівнем безпеки". На території табору, за окремим периметром розташовувався корпус критої в’язниці. Його називали тюрмою в тюрмі.

Мешканці камер – люди з 10-ою судимістю, злодії, ідейні "бродяги", рицики. На території тюрми була розкішна яма і після моєї появи у карантині мене ізолювали від решти в’язнів спрямувавши освоювати її інтер’єри.

Тоді я усвідомив, що глибшого дна в соціальній надбудові не існує, адже це "тюрма в тюрмі тюрми". Виняток становили лише ПЖ, але їх онтологічний статус я визначав через поняття ДЕПО і очевидним було те, що їхнє життя у неволі найбільш моторошне. Довічно позбавлені волі розквартировувались у сусідньому корпусі і при місячному сяйві чиплялися за грати одиночок та голосили на вовчий манер. Інших розваг вони не знали.

Відтак, по прибуттю до елітної установи я 2 місяці провів у карцерній одиночці, щоправда з відстібнутою нарою. Ні з ким не бачився і не розмовляв. Мені не вистачало 24 годин на добу, аби виконати усі свої щоденні справи у повній ізоляції від буремного світу.

Щоденний регламент виглядав так: молитва, біг на місці, спортивні вправи, розтяжка, іноземні мови, читання книг, малювання, листування з Свято-Сергіївським богослівським інститутом у Парижі, обливання холодною водою тощо.

Тоді я звик себе розважати декламуванням вивчених на пам’ять віршів різних поетів (від Рільке і Кокто, до Стуса і Маяковського). Рядки читав виразно і голосно. Вертухаї усієї зміни приходили подивитися на мене у глазок і послухати дозу парнаських рим.

На фото, за спиною теремок моєї зеленої молодості, де я мешкав з 2006-2008 рр. Тут я пройшов школу особистісного становлення і чесно здобув повагу перед кожним, хто не втратив людське обличчя. Раз на два місяці приїздили маски і хвацько гамселили нас. Вони могли увірватися до хати о будь-якій порі доби і тому благородний бродяга "Карандаш" спав завжди у штанах і фуфайці.

Моя поява у камері трохи змінила клімат середовища. Ми стали вивчати французьку, обливатися холодною водою, практикувати голодування, робити розтяжки і читати японське хокку у колі, перед тим як відійти у царство Морфея. Серед злочинців я здобув людську повагу. Роззнайомившись зі мною частина міліцонерів підпільно співчували та симпатизували "засудженому Савченку".

Під час чергового візиту масок, отрядник сховав наш екіпаж камери з 5-и осіб у своєму кабінеті, аби ми не потрапили під роздачу. А інший начальник відділення з ПКТ, після мого етапування на Вінничину, у травні 2008 році ще тривалий час лишався зі мною на зв’язку.