Нові університети: як архітектура формує мислення

Вже минулого 2021 року ми побачили два гучних "університетських" анонси – Президентський університет на "ВДНГ" та Американський університет в будівлі річкового вокзалу на Поштовій площі. В умовах спаду загальної кількості студентів і зростаючої конкуренції з боку іноземних вишів проекти виглядають досить амбітно – та чи врятує архітектура кампусів українську освіту?

Українські кейси: нове життя "старих стін" та архітектурні пошуки

Первістком "нових університетів" в Україні стала Могилянка. Хоча історію Національного університету "Києво-Могилянська академія" і прийнято простежувати аж від 1615 року, фактично ж це був перший університет вже незалежної країни, створений "з нуля", хоч і на базі існуючого кампусу.

У колишній садиби Братського монастиря, де розташовуються історичні корпуси "старої" Могилянки, ще у 1940-х розмістилося Київське вище військово-морське політичне училище. Згодом територія вишу розширилася на ще один квартал ближче до набережної, з класичними радянськими вузівськими будівлями.

Кейс Могилянки можна вважати успішним – вуз регулярно в українському топі і потрапляє в міжнародні рейтинги. Наскільки допомогли цьому "старі стіни" – питання, адже в 90-ті мало хто цим переймався. "Старий" академічний корпус і досі слугує візуальним брендом Могилянки, однак навчання відбувається переважно у морально застарілих будівлях з аудиторно-коридорною системою.

Схожа історія – відродження Острозької академії, заснованої вперше ще у 1576 році у невеликому містечку Острог, що у сучасній Рівненській області. Відродження розпочалося у 1994 році, діє академія у приміщеннях колишнього монастиря капуцинів (1775-1832 років побудови) та жіночого училища ім. графа Дмитра Блудова (1865-1922 рр.), а також в новозбудованому корпусі. Архітектура останнього – поєднання "історичної" вежі і деяких інших елементів з модним у 2000-ні скляним фасадом і досить простим дахом.

Загалом 2000-ні – час відродження економіки і буму вищої освіти, особливо у гуманітарній сфері. Бюджети вузів вже дозволили займатися і ремонтно-будівельними роботами. Класичний приклад вузівської архітектури того часу – Ірпінська податкова академія, з модними на той час великими тонованими вікнами і водночас псевдоісторичними елементами. На той час перетворення кампусу торфорозвідувального технікуму було вражаючим, а вуз – досить престижним.

Натомість інший новостворений вуз – Сумська академія банківської справи, заснована у 1996 році, виглядає більш презентабельно саме за рахунок розташування у історичних будівлях, зокрема – Першої жіночої гімназії. В кампусі є і новітні будівлі – бібліотека, оздоровчо-спортивний комплекс, готель-гуртожиток…

Втім, переважно вузи займалися благоустроєм – алеї, лавки, різноманітні пам’ятники вченим чи іншим діячам, кількість яких часто виходила за межі здорового глузду. Яскравий приклад, з тих-таки 2000-х – Міжрегіональна академія управління, де на території розмістили скульптурні композиції Семи чудес світу (окрім безлічі пам’ятників звісно).

Зараз скульптурними групами з бюстів у вузах не здивувати – але привабливості і комфорту для кінцевих бенефіціарів, тобто власне студентів, вони кампусам не додають. З невеликих, але помітних і ефективних урбаністичних рішень як приклад можна навести НТУУ "Київський політехнічний інститут ім.І.Сікорського". Кілька років тому центральну вулицю кампусу – Політехнічну – перетворили на пішохідну, водночас "прибравши" тротуари – вся поверхня вулиці виконана в один рівень. А перед головним корпусом спиляли старі ялини, відкривши фасад, та зробили чудовий сонячний газон – популярне місце фотосесій. Боротьба за право ходити, сидіти, лежати на газоні тривала недовго – за це вже тут не ганяють (хіба системою поливу).

І це з сучасного українського досвіду звісно не все – але показове. Незважаючи на "євроремонти", статуї і бюсти, газони і лавки, переважно кампуси українських вузів досі лишаються у минулому столітті. А поширене уявлення про "ідеальний вуз", де головне – класична "будівля з колонами", ще з позаминулого століття.

Хоча ні – є ще пару цікавих більш системних кейсів. Наразі найсучаснішою вузівською будівлею України цілком можна назвати Центр Митрополита Андрея Шептицького Українського католицького університету, що у Львові. Приватний вуз релігійного спрямування (де викладають і природничі спеціальності) почав "будуватися" з нуля у 2008 році, а у 2017 році відкрився власне Центр Шептицького, де у єдиному просторі розмістилися аудиторії, конференц-зал та бібліотека.

Як приклад більш системного кроку – розміщення у Вінниці евакуйованого Донецького національного університету ім.Василя Стуса. Місто, яке активно і амбітно розвивається (а за деякими оцінками навіть може увійти в топ міжрегіональних центрів), донедавна взагалі не мало класичного університету. Наявність потужних вишів – запорука притоку молоді, "нової крові" у великі міста, і у нас це вже починають розуміти.

Світові історії: архітектура важлива, але головне – всередині

Важко сказати, коли саме концепція університету як "великої будівлі з колонами" остаточно застаріла. Вже у 1970-80-ті навіть у СРСР нові вузівські будівлі проектували, поступово відходячи від коридорно-аудиторної системи, з великими загальними просторами, атріумами, інтеграцією різних функцій у одному комплексі. Втім, використовувати це тоді ще не вміли – але принаймні ззовні модерністські корпуси, наприклад, Університету Шевченка біля "ВДНГ", досить вражаючі.

Зразки сучасної "університетської" архітектури у світі почали з’являтися десь з середини 2000-х – саме коли в нас монтували алеї бюстів видатних науковців і робили євроремонти з "короїдом" та пенопластовим декором на фасадах. У 2010-ті таких будівель – десятки і сотні, вже стандартом є сучасні громадські простори у кампусах, інтеграція навчальної функції з можливостями для розвитку бізнесу, створення лабораторій провідних компаній, бізнес-інкубаторів, конгрес-центрів.

Досить лаконічно така концепція викладена в описі історії розбудови Українського католицького університету:

Університет, який орієнтується на кращі світові стандарти, вчасно зрозумів, що саме формат містечка, тобто цілісного простору, в якому студенти зможуть не лише вчитися, але й жити, молитися, відпочивати, спілкуватися, провадити різноманітну активність – це рішення, яке треба якомога швидше реалізувати.

Довго описувати словами зовнішню архітектуру сучасних університетських будівель є зайвим – вона індивідуальна і вражаюча, це справжні храми освіти, де бібліотеки і громадські простори – головні елементи. Однак зовнішній вигляд тут не найголовніше.

Співвідношення площ власне аудиторій з громадськими зонами, робочими і факультативними кімнатами, розміщення не лише допоміжних закладів як-то кафе чи спорткомплекс, а й супутніх інституцій, їх багатоланкова інтеграція стають основою для формування креативного середовища, де лекція – лише один, і часто не найголовніший вид навчального процесу.

Все це, а також сучасні умови проживання студентів, можливості для відпочинку, соціальної інтеграції, самореалізації, не лише у творчості, а й у започаткуванні власного бізнесу, формують "ефект занурення", який власне і є метою створення кампусів.

Це потребує не лише іншого підходу до планування приміщень – а й до управління, де умовний завгосп – не головний. Складна система наглядових рад, незалежних студентських товариств і клубів, дорадчих органів і безлічі інших допоміжних та супутніх інституцій – необхідна, без неї найсучасніша університетська будівля швидко перетвориться на радянський "заклад освіти".

"Велике університетське будівництво": в очікуванні старту інновацій

Наразі триває "Велике будівництво" доріг, шкіл і садочків, стадіонів, на черзі – "Велика реставрація" і "Велика термомодернізація". І, якщо планувати майбутнє країни на довшу перспективу, на покоління, – нам потрібне і "Велике університетське будівництво".

Звісно, мова не про те, аби зрівняти з землею старі університетські кампуси і будувати все заново. Як не дивно звучить, але для університетів і стіни важливі – але наповнені новим життям, новими практиками.

Десь треба попрацювати реставраторам і повернути первісну велич університетських будівель позаминулого століття. Історичні університети можуть надихати на великі задуми. Нам потрібно відчувати і динаміку розвитку, і тяглість нашої історії – аби мислити більшими часовими масштабами.

Десь – позрізати старі замки, прибрати зайві стіни і перегородки радянських кампусів часів модернізму, де мали б бути і громадські простори, і експериментальні лабораторії – але "міцні завгоспи" перетворили це все на аудиторно-коридорну систему адміністративно-командної освіти.

А десь – будувати заново, з нуля, за кращими світовими зразками – а десь і вигадувати своє, адже інновації застарівають дуже швидко. Зазвичай у новітніх кампусах розташовуються університети з нових напрямків науки – ІТ, біотехнології, екологія та медицина, аерокосмічні та нанотехнології, поновлювальна енергетика, сталий розвиток…

Звісно, новий університет – це не просто будівлі з сучасною архітектурою і функціональне внутрішнє планування. Це насамперед "соціальна машина" університету – і без бачення, як вона працюватиме, годі наймати лекторів і кликати студентів. Її створення – тисячі годин дискусій і роки напрацювань.

Але щоб не казали, архітектура і планування, як прояв буття, формує нашу свідомість. І творити щось зовсім нове краще у нових стінах і просторах.