Безпековий лікбез

Серед батьків київських школярів з'явився новий класний тренд – навчання дітей безпечній поведінці в інтернеті й публічних місцях, спілкуванню з незнайомцями, інструктуванню як поводитися, якщо дитина загубилася.

Професійний психолог детально розповідає дітям зрозумілою для них мовою, які саме можуть бути небезпеки і що треба робити в різних життєвих ситуаціях. Тобто, відповіді на таке просте й важливе питання «Що робити, якщо…?». Та навіть на таких безпекових курсах не можна передбачити всього того, що стало актуальним останнім часом. 

Минулого тижня моя восьмирічна донька спитала, а чи правда, що десь неподалік вибухнула школа. Цю інформацію вона почерпнула з розмов однокласників. Зрозуміло, що це просто їхня вигадка, побудована на фантазіях і чутках про мінування, і я її заспокоїла. А от на питання, чи знаю я, що саме потрібно робити тоді, коли щось мінують, відповіді в мене не знайшлося. Звичайно, я сказала, що треба слухатися вчителів і діяти, як вони скажуть, коли йдеться про школу. Тобто, за певними правилами. Але хотілося б, аби ці правила справді були напрацьовані й доступні, щоб ми могли своїм дітям їх пояснити, щоб їхні дії в такому разі були автоматичними, вони не лякалися і не робили того, що може їм нашкодити. До того ж, мінують не лише школи. 

Ми вже вісім років живемо в умовах гібридної війни і розуміємо, що схожі масові «мінування» – один із її елементів. Ті, хто це робить, напевно, розраховують посіяти панічні настрої. Та ми також розуміємо, що одного разу може статися непоправне, й тому не можна втрачати пильності. Тож сьогодні як ніколи важливо вибудувати таку комунікацію між державними структурами й населенням, яка дасть змогу розірвати той ланцюжок, який нам тут намагаються вибудувати з різних елементів, як «тривожне» доміно.  

Наприклад, нещодавно в одній із «мамських» груп на «Фейсбуці» я зачепилася очима за повідомлення, автор якого запитувала, чи хтось знає, що має лежати в тривожній валізці?

А вчора за вечерею в компанії освічених, успішних людей ми обговорювали те ж саме питання «Що робити, якщо…»?

Увесь медіапростір уже тиждень кричить про заяви світових лідерів щодо можливого вторгнення Росії, нарощування військ на кордонах і багато іншого. Та чому за такої кількості політиків, депутатів, функціонерів і розумників, які так полюбляюсь брати участь у політичних ток-шоу, ніхто не скаже мені – матері двох дітей, громадській діячці й просто жінці, – що мені робити, якщо публічна гра м'язами закінчитися вторгненням у мій будинок? Як мені реагувати, якщо «мінування» у київських школах відбуваються регулярно, і що про це казати дітям?

Запевняю вас: люди не так бояться вторгнення, як невідомості, паніки й мародерів. Ніхто нікуди не тікатиме. Вісім років довели, що ми згуртуємося і надалі захищатимемо країну. Та робити це треба розумно, дотримуючись тих правил, якими зараз цікавляться наші діти. 

Дайте, будь ласка, одного публічного спікера, який буде щодня проводити роз'яснювальну роботу й щось на кшталт інструктажу з екрана телевізора. Чітко і зрозуміло, як це роблять нині психологи, проводячи заняття для школярів із безпеки.