Як «російський світ» поїдає себе

Якось з’ясував, що з моєї бібліотеки таємничим чином зникли цілі томи Достоєвського. Це мене взагалі не засмутило, адже я вже багато років не відчуваю потреби перечитувати його. Не тому, що він поганий письменник – я так не вважаю, а тому, що мені вже давно не цікаві проблеми “простого русского человека”. Навіть у школі мене дратував вираз “великая русская литература”. Але тоді були інші часи, і якщо мені було плювати на Толстого – а мені було, – то я більше часу присвячував читанню Стендаля або Маркеса. Ба навіть Чейз – в приголомшливо поганих перекладах 1990-х – не вчив мене як жити, а Толстой  – завжди вчив.  

Ще пізніше я зрозумів, що у мене сформувалася стійка відраза до творчості Булгакова. Я був і залишаюся переважно російськомовним українцем, але з 2014 року моє ставлення до автора “Майстра і Маргарити” погіршувалося аж поки не вийшло на точку нуль. Булгаков-українофоб затьмарив Булгакова-письменника. Бо прийшли люди – живі, кровожерливі, жорстокі, – які, так само як я і покоління, до якого я належу, росли, серед іншого, на його творчості. І виявилось, що ми з ними доволі по-різному розуміємо життя. Можна було б сказати, що вони якось не так читали Булгакова, але ні – вони як раз читали його уважніше за багатьох з нас. 

І цей ланцюг – “великая русская литература”, “советские диссиденты”, “советские барды”, “нобелевские лауреаты” – розірвався. Не так, щоб в одну мить, але таки розірвався. Я вже багато років не хочу слухати пісні Володимира Висоцького, хоч би як там радянська влада до нього ставилася. Я не дивлюся радянські фільми набагато більше років, бо вони втомили мене ще дитиною. Мені все одно, чи були чи є бродські, аксьонови, бикови, галичі, муратови гарними поетами, письменниками, бардами чи журналістами. Їхня творчість та праця не мають для мене жодної цінності. 

Хтось – і цих “хтось” може бути багато – скаже: “Бовдуре, це одразу було зрозуміло!” і щось в тому ж дусі. Так. В цьому є правда, втім я кажу не про якесь ПРОЗРІННЯ на восьмому році війни. Я кажу про те, що у багатьох українців різних поколінь відбулося, відбувається і буде надалі відбуватися повне або часткове знецінення усього, що нав’язувалося так довго; що стало і, на жаль, досі є, частиною нашого життя. Це тривалий процес, але він був запущений, як це не дивно, саме Росією. 

Росія зробила так, щоб її культурна спадщина, нав’язана нам десятками років, стала нічим. Росія, вбиваючи наших громадян, робить так, що від неї та навіть найліберальніших з її громадян хочеться відкараскатися. Продовжуй, Росіє, і за років двадцять ми навіть не згадаємо, хто такий Пушкін. Бо, взагалі, навіщо пам’ятати, хто такий Пушкін і як його звати, коли у цьому світі був Артюр Рембо? А так би ще хтозна скільки жили б за принципом: Подерв’янський – це, звичайно, геній, але й Вампілов – гарний драматург.