Що рятувати в першу чергу?

З грудня мені не дає спокою питання, що відчувають зараз люди, яких одного разу війною вже накрило? Як їх трегерить від питань про тривожні валізи і бомбосховища. При розмові про те, що тепер це все стає реальністю і тут, їхні очі наче провалюються у вирви вибухів і сполохи розривів, які вони забути не можуть, і які інформаційно лягають все ближче. Що знадобиться? Чого не варто брати, а чому треба навчитися якомога скоріше? Де ховатися? Як знайти рідних і друзів, як ляже мобільний зв‘язок та інтернет?

І ось я із своїм начебто досвідом, набутим за роки поїздок на війну та регулярним спілкуванням з тими, хто вимушений був виїжджати, хто жив під обстрілами, хто пройшов полон і знущання, стою посеред домівки і роздумую. Документи, гроші, сірники, свічки, батарейки, фонарики, ліки, вода, теплі зручні речі - то зрозуміло. Ніж… Згодиться. Добре, що подарували колись у десантному підрозділі. Складаний, добре лежить в руці і кишені. Один з найгостріших в моєму суцільно жіночому, ненагостреному, житті.

У соціальних мережах і в розмовах ми жартуємо про борщ, який будемо рятувати першим, і який варто готувати в будь-якій незрозумілій ситуації. Бо це державооутвоююча та державорятуюча страва. Але дивлюся я на дві вишиті хрестиком картини і розумію, що обидві вже по разу рятували. Одну, вишиту моєю бабусею, моя родина вивезла при переселенні з Чорнобильської зони. Так-так. Хата, в якій я провела найкращі дитячі роки, прочитала найцікавіші книжки, де вода і яблука були найсмачнішими, потрапила в 30-кілометрову зону. І бабусю з дідом примусово переселили… Добре, можна було вивезти фотографії і вишивки. Але ж піч і криницю в машину не погрузиш… Тепер та "Ромео і Джульєтта", досить розповсюджений для сільської вишивки житомирщини сюжет, висить у мене в київській квартирі. І коли я побачила вишиту панночку, гарно зарамлену, на стіні хати в Пісках, аж серце тьохнуло. Схід і Захід таки разом. І тут хтось ночами рахував хрестики і підбирав кольори, аби було гарно. Геть проста хатка, у порівнянні з особняками Золотих Пісок, дивом вижила у розбомбленому селищі. І картина висить. Розвідники, побачивши мою зацікавленість, зняли її зі стіни: забирай, бо пропаде. І я привезла її в Київ. З тим, щоб передати в музей чи для зйомок, чи тим, хто цінує таке і буде транслювати історію української вишивки на весь світ. При загрозі прийдеться і її рятувати. Бо газети на обороті, під рамою, також красномовні. Про роззброєння України та перемир‘я в Афганістані…

А як я буду рятувати цих "переселенців", якщо треба буде хапати собачку, корм для якої вже лежить біля документів? Бо ніколи не забуду безліч історій про кинутих донбасівських тварин 2014 року. Скільки їх виглядали хазяїв і не дочекалися. А скількох вивезли замість корисних чи цінних речей… Минулого літа від старості померла вже сліпа і глуха Матільда - німецька овчарка з Ясинуватої, яку Іра Довгань забрала, коли її саму, побиту і змучену, випустили з полону. Могла забрати лишню ковдру чи хутряну шубу. А забрала живу душу. І Мотя до останніх своїх днів ховалася в підвали під час дурних салютів і голосних звуків. Бо забути пережите не могла…

До речі, шубу я таки думаю рятувати. Бо хутряних історій, які я почула від жінок Донбасу, безліч. В них біль, сміх, розпач і надія. Бо для українки шуба завжди була символом стабільного заможного життя. Я не ховала сліз, коли слухала Лілю Болбат з Маріуполя: "Сиджу в згорівшій машині в розкішній шубі - єдиній речі, яку винесли під час обстрілу, і розумію, що у мене немає грошей навіть на хліб дітям". Назавжди це в мені. Як і в Лілі, мабуть… Тому і висновок суто жіночий: шубу треба рятувати. Тим більше, моя вже має свою непересічну історію.

Важко жити у невизначеності. Залежачи від психічнохворого сусіда, який серед ночі гатить в двері і вікна, лупить в стіни, викрикуючи погрози, та нападає на тебе з-за рогу. Звичайно, в такій ситуації дуже страшно. Не страшно тим, хто дивиться на нас зверху і тримає над нами небо, запевняючи нас, що ми переможемо і виростимо ще не одну тонну помідорів.

Особисто я впевнена в Збройних силах України та добровольцях 1-ої штурмової роти, яких вважаю своєю родиною вже багато років. І весь час згадую історію Франчески Манн - польсько-єврейської балерини, яка загинула у 1943 році в концтаборі Освенцим. Беззбройна, вона вчинила потужний спротив, її приклад став поштовхом для атаки інших полонених жінок. Франческа вбила декількох есесівців. Спротив був коротким і нерівним. Але ж він був. Як мені сказав один з моїх прекрасних захисників: "Поки є порох, будемо стріляти. Не буде пороху, гуськами давити будемо. А далі побачимо". Тому хай ніж лежить в кишені. А там побачимо.