Ми повернемось на ЮБК та "Донбас-Арену"

Тієї ночі я не спав. Готував якийсь матеріал. В якусь мить згадав, що о 4:30 має бути засідання Радбезу ООН. Вони знову збирались обговорити Україну. У новинних стрічках наших сайтів нічого не було. Дивно, думав, невже усі забили на Радбез ООН.

Зайшов в Youtube. А той запропонував подивитись звернення путіна. Яке звернення? Посеред ночі? Може, то старе звернення?

Оголошення "спецоперації" я дивився у прямому ефірі. Усе стало зрозуміло з першої хвилини – ВІЙНА. Далі лють щодо кремлівської тварини лише наростала. Я навіть не звернув увагу на звуки вибухів. Але вже за кілька хвилин дзвінок: у нас вибухи.

Було страшно. Дуже страшно. Як колись на Донбасі під обстрілами.

Проте схвильований голос у телефоні швидко протверезив. Хтось хвилюється більше за мене. Тож мені не можна видавати страх. Потрібно демонструвати рішучість і ухвалювати важливи рішення. За себе, за дітей.

Того дня було 20 хвилин на збори. На поговоріть-обсудіть часу нема. Або за 20 хвилин збираються речі і в дорогу. Або діти залишаються у місті з постійними звуками вибухів.

Усе життя вклалось у 20 хвилин і одну валізу.

За цей місяць ми багато втратили. Втралити знайомих і не знайомих українців. Втратили рідні міста і села, і ті місцевосці, де ніколи не планували бути. Але разом із втратами постійно з'являються думки, що ми навпаки стаємо ближчими до повернення Донбасу і Криму. І що діти повернуться не лише в Київ. Що колись вони будуть купатися на ЮБК. І неодмінно поїдуть в Донецьк підтримувати наше "Динамо".

І ми переможемо. І на "Донбас-Арені", і у великій війні. Інакше і бути не може.