Школа війни. Які уроки має винести українська система освіти

Якщо вам за 40, ви застали заняття з цивільної оборони в радянській школі. Якщо ви молодші, то принаймні бачили в шкільних коморах пожовклі навчальні плакати: «Евакуація в бомбосховище», «Дії при хімічній атаці».  Дотепні учні часто домальовували на них ручкою, перетворюючи постапокаліптичні сюжети на веселі комікси.

Але зараз школярам не до сміху. Вчасно виконані інструкції можуть врятувати здоров’я та життя. Тож уроки цивільної оборони мають зайняти своє місце у шкільних розкладах на рівні з фізикою та математикою.

Це – лише один з прикладів змін, яких має зазнати українська освіта після нашої перемоги. Будемо відвертими: система потребувала реформ і до війни. Російська агресія загострила існуючі проблеми та додала нових.

Зупинюся на п’яти основних з них. Першу я вже згадала – безпека. Щоб вижити, цей предмет ми мусимо знати на 12 балів.

Мобільність. Рік тому ми вважали коронавірус важким випробуванням. З огляду на нинішні події пандемія виявилася лише «тренуванням». Передусім ковід сприяв розвитку дистанційної освіти.

Зараз ми широко застосовуємо цю практику в українських вишах. Реєструєшся в гугл-формі на сайті обраного університету – і підключаєшся до його навчальних програм. У разі необхідності домовляєшся про фізичну присутність – наприклад, це потрібно студентам-хімікам для лабораторних дослідів.

Зруйновані виші Харкова або Маріуполя неможливо відбудувати миттєво. Але  їхні студенти повинні продовжити навчання. Тому ми працюємо над вдосконаленням систем онлайн-навчань і академічної мобільності всередині країни.

Об’єднання вишів. Давня проблема, яка стала актуальнішою через руйнування навчальних корпусів східних та північних університетів. В Україні 281 виш, і це відверто забагато. Хоча б тому, що далеко не всі з них забезпечують належну якість освіти.

Великі університети, відомі на всю країну, можна тимчасово евакуювати у відносно безпечні регіони. Така практика існувала ще у 2014 році. Наприклад, Донецький державний університет успішно працює у Вінниці.

Але без об’єднання вишів не обійтися. Наше завдання – зробити цей процес максимально сприятливим для студентів та викладачів.

Міжнародна співпраця. За даними ООН, від початку війни з України за кордон виїхало більше 4 мільйонів людей. Більшість з них – жінки та діти.

Ці діти, як правило, тимчасово влаштовуються у європейські школи та дитсадки.

Зараз ми готуємо спеціальну депутатську ініціативу – візити до країн, які приймають найбільше тимчасових переселенців з України. Ми будемо спілкуватися з представниками влади, з діаспорами, з самими переселенцями. В програму візитів обов’язково увійдуть школи та дитсадки.

По-перше, ми хочемо подивитися, в яких умовах навчаються наші діти. Та сприяти створенню в деяких школах спеціальних українських класів з українською мовою викладання. Таку можливість вже розглядає, зокрема, Румунія.

По-друге, ми хочемо використати європейський досвід для розвитку післявоєнної української освіти. Україна наближається до членства в Євросоюзі, а Євросоюз – це передусім про європейські стандарти в кожній сфері життя.

Усі ці питання ми активно опрацьовуємо з послами України в європейських країнах. Приємно, що Європа йде нам назустріч.

Військова освіта. Війна показала, що у XXI сторіччі перемагають не «гарматним м’ясом», а навичками та технологіями. Ловити завгоспів по школах, аби виконати мобілізаційний план – шлях псевдореспублік, а не розвиненої країни.

До цього питання варто підійти комплексно. Окрім підвищення якості, власне, військової освіти, треба подумати про заохочення студентів. Стажування за кордоном, міжнародне співробітництво, гарантія працевлаштування за спеціальністю із гідною зарплатою – все це підвищить престиж військових вишів.

Крім того, ми повинні налагодити процес відповідних тренувань для цивільних людей. Адже з таким сусідом Україна повинна буде мати не лише регулярну армію, а й резерви.  

Я розповіла про те, що ми повинні побудувати в освіті. Але є і ті речі, яких варто позбутися. Передусім це бюрократія та вузьке мислення, яке дісталося нам у спадок від радянської доби.

Війна вимагає швидких рішень. Право на прийняття таких рішень закріплене, зокрема, в Законі України «Про вищу освіту». Процитую цей закон: «Автономія закладу вищої освіти – самостійність, незалежність і відповідальність закладу вищої освіти у прийнятті рішень».

Я прекрасно розумію, що рішення воєнного часу – це непрості рішення. Але все одно керівники вишів мають брати на себе відповідальність, аби захистити студентів та викладачів (в тому числі захистити у прямому сенсі цього слова), зберегти інтелектуальний потенціал України, продовжити навчальний процес.

Те ж саме стосується керівників не лише вишів, а й усіх інших закладів освіти. Від ваших швидких рішень, від вашої готовності брати на себе відповідальність залежить доля багатьох людей – а також, без перебільшення, доля майбутньої України.

Наостанок поставлю питання. Чи може жити країна під постійною загрозою небезпеки? Так. І у світі є багато прикладів. Але приклади ці дуже й дуже різні.

Якщо Сомалі стала синонімом безладу та бідності, то Ізраїль є країною мрії для багатьох людей, незважаючи на постійні ракетні обстріли.

Як Україні перетворитися на новий Ізраїль, а не на Сомалі? Відповідей багато, але перша з них – освіта. Яку ми вже адаптуємо під нові реалії.