Одеса - місто-герой

Загальноприйнята рашистська версія подій в Одесі 2 травня 2014 року зводиться до того, що прибічники Євромайдану взяли і спалили живцем чотири десятки "мирних мешканців".

Загальноприйнятої української версії подій не існує.

Серед іншого, ця фраза – закид слідству як часів президента Порошенка, так і часів президента Зеленського. Обидві влади старалися "спустити питання на гальмах". Що ж: те саме можна сказати й про їх ставлення до Євромайдану як такого.

Спустити на гальмах не вийшло. Агресор – росія – ні на які гальма тиснути не збирався, цілком навпаки.

У квітні 14-го в Донецьку та Харкові відбувалися масовані напади на мирні проукраїнські акції. Автор цих рядків частину того часу перебував у росії, в Ростовській області. В гостях у мами... й російського телебачення, що цілком неминуче.

Мої спогади про те, як Дмітрій Кісєльов видавав напад рашистів у Харкові на проукраїнську маніфестацію за, навпаки, напад "бєндєровцев" на "сторонніков дружби", можуть не мати документальної цінності. Тим паче – художньої... Але було саме так. Як і з пізнішими твердженнями Кісєльова, що 30 листопада настало після 1 грудня – було й таке.

Агресія, калічення і вбивства маніфестантів весни 14-го вселяли безнадію. Подекуди й острах. Сам я не дуже піддаюся безнадії, але в квітні 14-го цілком виглядало на те, що масована рашистська пропаганда, плюс мовчазна (та й активна) підтримка влади Януковича, плюс широке задіяння російських проксі-військ, плюс цілковита глухота Заходу – все це призведе до окупації де-факто всієї України.

Вийшло не так. І російські проксі-війська тих часів виявилися нічим не кращі за "конвенційні" російські війська сьогоднішнього дня. Але тоді нам видавалося, що зможуть.

Коли в Одесі пройшли маршем не просто мирні мешканці, а й футбольні ультрас, у них почали стріляти. Всі перші загиблі – з числа маніфестантів.

От тільки ультрас – яких я на дух не переношу в мирний час, і вони мене теж – не відступили. А коли вже було взято штурмом Куликове поле (до речі, спочатку без жертв), в Будинку профспілок спалахнули запалювальні суміші, наготовані на самих же проукраїнських маніфестантів.

Уся ця інформація більш ніж відома, докладні звіти про розслідування – зокрема, громадське розслідування – публікував одеський ресурс "Думская".

Є велике питання, чи можна було уникнути трагедії. Більшість свідків із обох сторін стверджують, що до 2 травня спілкувались регулярно, ба навіть узгоджували акції. Після 2 травня все змінилося. Цей факт не дозволяє повністю скинути з шальок терезів роль зацікавлених у розпалюванні протистояння російських спецслужб. Хоч і його не доводить.

Що ж до автора, то рішуче протистояння одеситів рашистській гібридній агресії підштовхнуло тоді поставити допис "Одеса – місто-герой". Але, дізнавшись про загибель стількох цивільних, я його зняв. Це було трагедією, як не крути.

Росія використала пересічних одеситів як смертників. Щосили намагаючись спровокувати відповідь на силу – силою. На відміну від Донецька, де рашизм був упевненим у собі, й Харкова, де вони були не так уже впевнені, тут ставку робили, судячи з усього, саме на це.

Що ж. Одеса відповіла.

Неминучим наслідком 14-го року став 22-й. І сьогодні Одеса – справді місто-герой. Зараз значно важче, але й значно легше. І одесити точно не піддадуться, якщо вже не піддалися тоді.

Напевне, вся Україна має подякувати Одесі в ці дні. Тримаймось.