Дайте військовим робити свою роботу

Розмови за шаурмою в Бахмуті

Тут закрите все. Живе, активне містечко вимерло. Не працюють магазини та заправки. Лише декілька точок з кавою, чаєм та шаурмою. Біля них зустрічаються ті, хто сюди в принципі доїжджає. Тут зупиняються ті, хто виїжджає з Сєвєродонецька та Лисичанська, хто б’ється за бахмутську трасу, хто знає ці місця вісім років, хто бачить війну на власні очі весь цей час.

Запилені чоловіки з втомленими очима на усміхнених обличчях говорять одне: "Важко. Ворог лізе з усіх сторін. Б’ємо їх, готові і далі бити. І головне, що у нас закінчується не зброя чи набої. Закінчуються люди". Всі, кого прийшлося почути біля цього кіоску, мають право на аналіз ситуації, бо саме вони заходять в міста, за які вже який тиждень іде битва. Вони бачать квартали Сєвєродонецька на власні очі, а не на карті. Вони чують накази командирів, командувачів, відповідальних та керуючих. І дратує їх те, що немає тут єдиного відповідального, єдиного здравомислячого командира, який би керував ситуацією. А найбільше, звісно, дратує те, що у воєнне керування почали втручатися політики, офіс президента, його представники… Якби не хотілося військовим, але послати його чи її вони не можуть. Більше того, мають прислухатися чи хоча б робити вигляд, що прислухаються. Це призводить до дивних рішень, різких наказів, які закінчуються нашими втратами. Бо штурмувати будь-якою ціною, аби потім президент у вечірньому зверненні міг сказати, що українська армія звільнила село, яке не варто було чіпати, яке не мало ані тактичного, ані стратегічного значення, це значить понести втрати. І якщо звільнення двох вулиць і п’яти будинків відбулося без загибелі наших людей, то поранення бійці отримують точно. І це також втрати, вибивання армійців з бойового стану.

Я ніколи не брала на себе сміливість давати поради, як мають захищати країну ті, хто це робить професійно. Я можу лише передавати слова тих, хто робить це безпосередньо. І вже місяць чую з різних сторін, від різних підрозділів, від офіцерів різного рівня, що тримання і безкінечне штурмування кварталів Сєвєра не має сенсу. Але може призвести ще до одного Маріуполя чи Донецького аеропорту. Та й призводить. Бо з міста постійно вивозять поранених. Постійно.

"Мені не подобається, що у хлопців почав формуватися синдром ДАПу. Я ж вже чув подібні розмови: "Сусід справа залишається тримати ці три дев’ятиповерхівки? Тоді і ми нікуди не підемо звідси". Бійці чіпляються один за одного, за розбиті стіни і відчувають плече побратима настільки кріпко, що вийти з цього ряду не можуть, бо впевнені: все відразу рухне. Хоча вже немає чому триматися. Зараз в ту частину Сєвєра, яку ми контролюємо, завели найкращі групи, найефективніших бійців підрозділів, які мають виконувати зовсім іншу роботу. Тиху і вбивчу, а не штурмову і кровопролитну в першу чергу для нас, - мій досвідчений співрозмовник злиться і дратується. – Всі ці роки я не був схильний в якихось рішеннях, які приймають десь там нагорі, бачити зраду. Але зараз просто таки відчуваю її шкірою. Таке відчуття, що найкращих наших спеціалістів заганяють в той Сєвєр, аби просто їх позбутися, вивести з ладу. Всі розуміють, що Сєвєр не варто зараз тримати чи одбивати. В ньому можна ефективно кришити ворога. І ми знаємо, як це робити. Але нас постійно примушують заходити туди і відбивати то квартал, то два будинки, які все одно не можливо утримувати. І при цьому несемо втрати, яких могло б не бути".

В усі часи були воєначальники які не шкодували бійців задля власних звитяг. Є вони і в нашій армії. І це ті самі нинішні командувач, які вісім років тому самі обурювалися тим, що людей кидають на штурми, не спланувавши їх, не продумавши дій, не проаналізувавши все як слід. "Підрісши" в званнях та посадах, і самі несподівано включать режим "маршала Жукова". Але ж у нас не друга армія світу. Нам свою треба берегти. Кожен солдат на вагу золота.

І коли бойовий командир, який користується великою повагою бійців, якого держава відзначила нагородами, посилає вище стоячого командувача саме тому, що проти, аби його бійців кидали на необгрунтовані штурми, то, може, треба прислухатися саме до того, хто вміє воювати, а не до того, хто себе не дуже проявив за ці вісім років війни? І про якого відгукуються більш ніж негативно всі, хто мають виконувати його накази? До речі, це не перший раз його посилали. Був завданий напрямок йому ще й іншим поважним військовим…

Взагалі, звільняти під час війни і карати командирів та командувачів, яких тільки що самі ж нагородили, які користуються авторитетом у підлеглих, дуже поганий сигнал для суспільства. Це деморалізує підрозділи, а буває – і сприяє їхньому розвалу. Але ж звідусіль говориться саме про те, що це "не на часі"… Та якраз не на часі бавитися з військовими призначеннями, спираючись на думки цивільних та тих, чия репутація давно заплямована. Дайте військовим робити свою роботу, не встромлюючи туди свої не дуже обізнані носи.

Поки ми не перемогли, не варто доводити ситуацію до того, щоб бійці на позиціях почали говорити про політику, а не планувати операції та розумні дії по масовому вбивству ворога. Вони знають і цінують адекватних і розумних командирів, чиє слово має вагу, кому довіряють і чиї слова цитують. Дурні накази та дивну поведінку деяких генералів на позиціях також цитують, але з такими коментарями... Саме дотепність і жарти рятують в подібних ситуаціях. Хоча там, біля кіоску з шаурмою, не до жартів. Бо в першу чергу там обмінюються інформацією про поранених і загиблих на сьогодні, яку не почуєш від Арестовича. Після чого люто матюкаються і домовляються зустрітися завтра на цьому ж місці, після роботи в місті, яке не варто тримати. Головне зараз не довести ситуацію з дурними кадровими призначеннями до того, що армійці вирішать, що не варто за таку державу битися.