Зі світом варто говорити про Геноцид…

Світ не просто цікавиться Україною, світ жадає знати правду про столітні намагання росії знищити українську націю. Видавництво Наш Формат робить усе можливе, щоб нас чули у кожному куточку земної кулі! Незабаром друком вийде книжка «Вік червоних мурах» Тані П'янкової, розповідає про понівечені долі в один з найскладніших періодів української історії — Голодомор 1932—1933 років. Видавництво уже підписало контракт на друк книжки у Польщі та Німеччині видавництвом Wydawnictwo MOVA та імпринті Ecco видавничої групи HarperCollins Deutschland. Журналіст Василь Кузан поспілкувався з авторкою Танею П'янковою про цю надважливу книжку.



Спочатку про назву книги. «Вік червоних мурах» – це про вік (століття) червоного терору, я так розумію. Насправді ж часові рамки роману охоплюють менше року – кінець 1932 – початок 1933 років. Чому «вік» і чому мурахи? Звідки така асоціація?

 На жаль, терор не почався 1932-м роком і не завершився 1933-м. І цей терор триває вже не одне століття… Тому-то й вік. А мурахи – дуже символічні комахи. Їх суперсила у тому, що вони згуртовані та живучі… Думаю, будь-які спойлери – це своєрідне нав’язування, а тому їх не буде. Зрештою метафоричність назви добре розкрито у книзі.

У світі надзвичайною популярністю користуються книги, написані від першої особи. Така тепер світова мода. Ти розраховувала на те, щоб стати модною письменницею коли приймала рішення писати про Геноцид від першої особи?

Мій розрахунок набагато простіший. (Сміється). Події, про які я пишу, справді відбуваються у теперішньому часі 1932-33рр. і подаються з перших вуст. Але з модними трендами це не пов’язано – мені хотілося створити ефект максимальної присутності читача саме «тут і зараз». Це також і письменнику створює відчуття повного занурення у текст. Оцінюю цю спробу як таку, що вдалася. Хоча визначення «модна письменниця» мені подобається, мода читати книжки – не найгірша у світі мода.

 Геноцид проти українського народу почав ще Петро І в листопаді 1708 року. Тоді за його наказом було зруйновано гетьманську столицю Батурин. Політику нищення української нації продовжували всі очільники росії і досі продовжує путін. Та все ж чому із понад 300 років історії систематичного нищення українства ти обрала саме період другого Голодомору 1932-33 рр.?

Коли я була мала, моя бабця Анна вчила мене збирати трави і розумітися на них. Також я навчилася готувати багато страв із різного бур’яну – з лободи, кропиви… Тоді я вперше дізналася, що українці пережили не один голод. З того часу ця сторінка історії завжди хвилювала мене. А потім… Зараз я тебе трохи розчарую, бо красивої історії, чому я вирішила писати саме про це, немає. Пам’ятаю, була якась розмова в письменницькому колі про спекуляції на різних суспільних темах і я подумала, що саме про найкривавіший Геноцид 1932-33рр. сучасної художньої літератури є обмаль… Рішення писати на цю тему виникло спонтанно. Певно, так з’являється більшість книг.

 Не так давно спалахнула ґрандіозна дискусія навколо обчислення точної кількості жертв Голодомору. Про це виходило багато матеріалів – одні дослідники називають цифру орієнтовно в 4 мільйони, інші – 10,5 мільйонів загиблих. В яку цифру віриш ти і де правда?

Правда завжди десь посередині. Взагалі маю сумніви щодо точного підрахунку жертв. На це впливає багато факторів: по-перше, безліч документів було знищено, щоб приховати злочини радянської тоталітарної системи; по-друге, не факт, що ті архівні документи, які залишились і на які ми можемо опиратися, є достовірними і повними.

Пам’ятаю, як десь натрапила на матеріал про те, що в росії з’явилася інструкція для їхніх істориків, як правильно писати про Голодомор. «Росархів» запланував видання тритомника, який мав називатися "Голод в СРСР 1929-1934 рр". Вже у самій назві діячі мордору вирішили обійти асоціацію з цифрами 1932-33, які в Україні вважаються рамками Голодомору. А також, я зараз цитую, «враховуючи український фактор», документи в цьому збірнику мають бути ретельно профільтровані так, щоб показати трагедію всього радянського селянства без акценту на Україну. Крім цього, історикам рекомендовано виключити з переліку документи з натуралістичними подробицями, зокрема – факти канібалізму. Це видання має одну мету – завуалювати злочини сталінського режиму, фальсифікувати реальну статистику, подати правду про Геноцид під грифом боротьби сталіна із зовнішніми ворогами. Фактично – перекрутити і переписати історію так, щоб це було вигідно новій тоталітарній росії.

Однак поняття Геноциду не визначається кількістю жертв. Не грає ролі точна цифра, важливо те, що намір цього масового вбивства українців було чітко сплановано та здійснено російською-радянською владою.

 Ти не історикиня. Всі твої книги дуже віддалено можна пов’язати з історією. Розкажи, як тобі працювалося? Як поетка писала про Голодомор?

Я не вірила, що ця книга коли-небудь буде, в сенсі, не вірила, що допишу, що зможу. Що мені вистачить душевних сил, аби говорити про Голодомор звичайною людською мовою. Періодично я не могла їсти – відчувала вину, що маю їжу на столі; потім набирала зайвої ваги через свій надмірний апетит – їла так, наче запасалася на всі наступні дні. Весь цей час я щодня працювала, дорогою на роботу і з роботи прослуховувала документальні матеріали, спогади очевидців Геноциду…  Депресувала, іноді намагалася нав’язати комусь свою вину, наприклад синові, який без апетиту «мучив» виделкою свій обід, я казала: «Ти маєш усе і нічого не цінуєш! А були часи, коли діти помирали від голоду…» Він, тоді іще 8-річний, дивився на мене здивовано, і мовчки продовжував копирсатися у тарілці...

Чим більше я слухала і читала, тим гірше почувалася і тим менше оптимізму залишалося… Мені здавалося, що написати цілісний, а головне – художній текст про Голодомор взагалі нереально…Бо нереально зв’язати безліч доль в якусь сюжетну лінію. Але, разом з тим, я розуміла, як мало людей читає документи, ходить у архіви. І тому у мене все ж була чітка мотивація таки дописати свій текст. Тоді я навіть не наважувалась називати це книгою…

 Коли наважилась?

Через півтора року. Коли роман вже був надісланий на «Коронацію слова», а я все ще дописувала найважливішу його сюжетну лінію і вносила правки…

 Тобто ти вважаєш, що художня книга буде більш читабельною, ніж реальні спогади очевидців? Матеріалів на цю тематику є багато, і книжок, і відеосюжетів. Дуже добре працює в напрямку актуалізації проблеми Голодомору Інститут національної пам’яті. Який твій задум? У чому бачиш сенс виходу свого роману?

Ти правий у тому, що жодна художня правда не йде навіть у порівняння з реальними словами очевидців трагедії. Разом з тим, тема Голодомору 1932-33рр. не до кінця вивчена, недостатньо осмислена саме в художній українській літературі – тих кілька книг, написаних у різні часи і різними авторами, можна перелічити на пальцях однієї руки. Але все одно, дозволю собі припустити, що більшість українців знає про Голодомор не більше, ніж подавалося у підручнику з історії. Фактично знання історії у середньостатистичного українця, як би це не було сумно, зводяться до шкільної програми, де є дуже обережна, завуальована, «лайтова» подача трагедії з метою не викликати відразу і шок, не травмувати дитину натуралізмом, котрий і справді часом межує з безумом. Більшість серйозної літератури (а її читає незначний відсоток людей) носить науково-історичний характер і найчастіше зводиться до спогадів очевидців та публікації архівів. Золота середина – якраз сучасна художня книга та різні види візуального мистецтва (фільм, перфоманс).

А тому я вирішила дати можливість широкій аудиторії дізнатися більше.

 Такий собі урок історії «на виніс»?

Як ти зауважив, я не історикиня. На жаль, ні… Скоріше, це урок національної пам’яті і самоусвідомлення. Я хотіла передати суто свій досвід переживання цієї складної сторінки історії – те, з чим я зіткнулася, заглибившись у її вивчення. У мене не було завдання написати історичний роман. До цього мені ще рости і рости. Я показала у книзі психологічну складову драми Геноциду і початок колективної травми, яка розтягнулася в часі та не дала і досі не дає багатьом поколінням повноцінно проживати своє сьогодення.

 Останнім часом психологи все більше говорять про всі ці речі. Як гадаєш, сучасна людина справді відчуває якісь наслідки?

На цю тему можна дуже багато говорити. Є ґрунтовні дослідження, які можна підняти і дізнатися, скільки насправді проблем сучасності сягають корінням нашого минулого. Думаю, багато людей будуть в шоці, якщо почнуть задумуватись та співставляти…

Наслідки Голодомору відчуваються на фізичному і ментальному рівнях, проявляються у питаннях самоідентифікації, у родинних традиціях, обрядах, розумінні приватності та власності. Голод змінив ціннісні засади українства. Не можна не сказати і про фізіологічну травму кількох поколінь. Скажімо, чи могли люди з підірваним фізичним та духовним здоров’ям народити і виховати здорове покоління? Ні, і ще раз ні. Пам’ять генів, яку до речі, не визнає офіційна наука, – насправді серйозна і страшна річ. Про це також я намагалася сказати у своїй книзі.

Один із найжахливіших наслідків, який ми зараз всі відчуваємо, – сучасна війна, а її коріння – не 2014рік, а багаторічна насильницька русифікація України, нищення української духовності, масові заселення московитів у вимерлих під час Голодоморів українських містах та селах. 

На жаль, Україна є постгеноцидним, посттоталітарним суспільством, котре багато десятиліть переживає травму, завдану радянською каральною системою, а зараз ця складна рана стала іще більш відчутною. Ми вже не можемо її ігнорити.

 Твоя книга взяла премію на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» і багато хто чекає на її появу. Але ти довго мовчала. Вже всі лауреати і дипломанти повидавали свої книжки, а твоя чомусь відклалася у часі. Аж раптом ти приходиш з новиною про те, що дуже скоро роман вийде не лише в Україні, але й за кордоном. Розкажи, як став можливим такий потужний старт?

Після «Коронації слова» я не просто шукала видавця – я шукала однодумця. Восени ми з тобою запропонували книгу видавництву «Наш формат» і, на моє велике щастя, Владислав Кириченко взявся видати книгу. Завдяки чудовій роботі команди видавництва, книга вийде польською та німецькою мовами у Wydawnictwo MOVA та імпринті Ecco видавничої групи Harper Collins Deutschland.

Весь світ тепер надзвичайно цікавиться Україною. Наша Батьківщина чи не щодня на перших шпальтах найпопулярніших видань у більшості країн. На жаль, причиною цьому є війна, яку ми ведемо проти москальського окупанта. Як ти гадаєш, для чого європейцям зараз актуалізація теми Голодомору в Україні?

Багато людей у Європі і у світі досі мають хибні уявлення про Геноцид української нації. Адже факти Геноциду замовчував і забороняв обговорювати радянський союз. І це була складова державної політики тоталітаризму. Процес визнання світовою спільнотою Голодомору 1932-33рр. тривав не один рік. До сьогоднішнього дня не всі країни його визнали. А все тому, що вони не знають цієї проблематики, не розуміють її суті, не бачать різниці… Геноцид в Україні з боку росії дорівнює не просто Голодомору 1932-33 – це і всі три Голодомори, які пережила Україна; це і радянські концтабори у Сандармоху, Гулагу, Сибірі, на Соловках, у Мордовії, багато інших; це і Розстріляне відродження, і підступно знищений З’їзд кобзарів; це тоталітарна машина радянського союзу і цілий інститут «ворогів народу»; це братські могили, які знаходять і досі; це радянська каральна психіатрія-гінекологія, розстріли у Биківні, тюрми НКВД у всіх містах і містечках – фактично, філії для фізичного та морального нищення українців… А ізоляція радянських громадян від світу, покарання за будь-які спроби вирватися з цієї союзної катівні? А різня у Батурині, про який ти вже згадував, а Базар? А тотальна русифікація? Все це також є складовими поняття Геноциду в його широкому контексті. Нинішні військові злочини росії в Україні – це не новинка у їх державній політиці, а лише продовження Геноциду, продовження фашизму, нацизму, тоталітаризму.

Зрештою, питання Геноциду стосується не лише України. Воно стосується усього світу. Адже у кожній країні живуть жертви Геноциду та їх нащадки. І також багато де в світі знаходяться нащадки катів українського народу, які продовжують політику срср-росії щодо замовчування та невизнання Голодомору Геноцидом української нації.

 Хочу зауважити, що у цьому складному та багатоплановому романі ти не зраджуєш своїй манері писання: концентруєшся на психологічних переживаннях конкретних людей на фоні глобальної катастрофи, дивишся їх очима і говориш від їх імені. Ти белетризуєш історію чи історизуєш белетристику?

Коли пишеш, не думаєш про усі ці штуки. То вже потім можна посидіти на презентаціях, послухати розумних людей, які щось там у твоїх текстах таке знайшли, разом з ними і поміркувати на тему: що то було (Сміється). Манера писання – то вже наче твоя шкіра: її завжди можна скинути і взяти іншу. Але мені комфортно знаходитися у моїй.

 Окремий респект за діалект. Де ти взагалі його знайшла? Оці дивні слова «бровчик», «чаплія», «уходорити»… Цілий словник назбирався.

Люблю діалекти і використовую їх у книжках. Але я є носієм інших діалектів. А діалект Полтавщини 30-х років знайти було доволі непросто. Тому довелося перечитати багато матеріалів і буквально по слову-по два підняти його на поверхню, а потім – ще й вмонтувати у текст. Отримала від цього процесу колосальне задоволення. Окрім діалекту, також вишуковувала прислів’я та приказки про голод. Їх у книзі є безліч. Частина з них трансформувалася за роки і дійшла до наших днів. Не хочу виглядати нескромною, але зробила величезну роботу.

 Чи не думаєш, що через описані тобою сцени насилля та жорстокості на обкладинці книги варто поставити гриф із віковими обмеженнями для читачів?

Після Бучі, після Маріуполя, Ірпеня, після воєнних злочинів росії, наші діти доросліші навіть за нас з тобою… А історію не переписати – вона така, як є – жорстока, прикра і шокуюча. Кожен має прожити у собі цей досвід задля того, щоб безчинства ніколи не повторилися

 Які твої подальші плани? Будеш продовжувати писати про Голодомор, чи зупинишся? Зрештою, ціла книга написана. Зроблена не просто велика – величезна робота.

Продовжую працювати над тематикою Геноциду. Це те, що болить і ще довго болітиме. Сподіваюся максимально презентувати книгу в Україні та світі разом з командами видавництв, що захотіли видати її. Розраховую на культурний діалог з європейськими країнами. Цей діалог має засвідчити про величезну відмінність українців від дикої брехливої московської орди, методи котрої – це постійні загарбницькі війни, брехлива пропаганда, маніпуляції, довільне трактування історії. Він про відповідальність за злочини російської окупаційної влади проти української нації та проти людяності. Він про жахливий, невиправданий терор, який держава-окупант росія розпочала щодо України ще три століття тому і продовжує до сьогодні.  Адже деякі теми не мають терміну давності, враховуючи, що досі не всі злочинці є покараними... Сподіваюся, книга цьому діалогу сприятиме.

 Запитував Василь КУЗАН