Чи стане Стамбульська конвенція рятівним колом для жертв домашнього насильства

У понеділок народні депутати України загальною кількістю 259 голосів урешті-решт ратифікували Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству.

Чому врешті-решт? Та тому, що цьому передувала величезна кількість спроб зробити це ще із 2011 року, коли України стала однією з країн-засновниць(!) цього документа. Та впродовж одинадцяти років не змогла ратифікувати Стамбульську конвенцію всередині держави, попри участь в її авторстві. Бо всі ці роки навколо документа було чимало фейків і маніпуляцій, основна маса яких потрапляла в Україну з російського медіапростору.

Цікаво, що наші народні обранці різних скликань так довго думали, що за цей час уже деякі зі сторін цієї конвенції заявили про те, що хочуть із неї виходити на підставі того, що окремі норми цього документа нібито порушують встановлені історично сімейні цінності. Однією з таких країн стала навіть Туреччина, на території якої документ було підписано. Та це радше виняток, аніж тенденція.

Нині до конвенції долучилось уже 34 країни. Нарешті це зробили й ми. Злі язики кажуть, що це було однією з умов надання нам статусу країни-кандидата до ЄС, тому процес так пришвидшився, однак насправді це не найважливіше. Головне – ратифікували. І це вкрай важливо для захисту прав потерпілих від домашнього насильства, бо дасть змогу захистити їх навіть за кордоном. А також підштовхне депутатів до ще одного важливого кроку. Та про все по-порядку.

Нагадаю, що за останні 5 років наше законодавство, та й навіть правозастосування у сфері захисту жертв домашнього насильства і боротьби з кривдниками зазнало відчутних змін. Так, у Кримінальний кодекс ще 2017 року внесено ст. 126-1 "Домашнє насильство". Диспозиція цієї статті визначає його як умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо дружини/чоловіка чи колишньої дружини/чоловіка чи іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, що призводить до фізичних чи психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. Фактично стаття слово в слово дублює це визначення з тексту конвенції. У цьому разі Україна, ще не ратифікуючи самого документа, частково виконала взяті на себе зобов’язання із криміналізації такого виду діянь.

Хоча при цьому цей вид правопорушень залишився і як вид адміністративних правопорушень. Тож на сьогодні для притягнення винної особи до кримінальної відповідальності на практиці потрібно, щоб відносно кривдника було двічі складено адміністративні протоколи, за якими суд виніс рішення. Та проблема в тому, що до чергового такого протоколу чи до відкриття кримінального провадження жертва може й не дожити. Тому такі напівзаходи незрозумілі. Тим паче, що норми конвенції закликають держав-учасниць криміналізувати всі такі правопорушення, без проміжних варіантів.

Однак Україна 2021 року підтримала у першому читанні законопроєкт про посилення адміністративної відповідальності за домашнє насильство. Так, у разі його ухвалення за вчинення таких порушень нестимуть відповідальність також військовослужбовці, поліцейські й інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів. Нині є труднощі з притягненням їх до відповідальності за домашнє насильство, бо це не є порушенням, пов'язаним зі службою.

Сподіватимусь, що депутати будуть послідовними – й наступні зміни до законодавства полягатимуть у визнанні всіх цих правопорушень винятково кримінально правовим діянням без усіляких домішок. І за такі злочини доведеться відповідати усім кривдникам.

Чому ж так довго наша країна йшла до ратифікації цієї конвенції, принагідно втілюючи в життя низку її положень? Передусім це нерозуміння окремих положень цього документа. Найбільше суперечок викликала стаття 3 конвенції і поняття "гендер", яке означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок і чоловіків. Але в житті цей термін пов’язували як із руйнуванням сімейних цінностей, так і загалом із введенням іншої статі. Не буду брехати: коли моя донька починає пояснювати мені кількість і вид існуючих нині гендерів у світі, я гублюся. Проте у контексті конвенції це не має до цього жодного відношення, а лише тлумачить окремі взаємовідносини між чоловіком і жінкою, усталені до цього часу в усьому світі.

Іншою причиною, як і завжди, була недостатня політична воля у керівництва держави для прийняття такого рішення. При цьому за ці одинадцять років уже змінилося не одне керівництво. А воля в усіх чомусь виявилася однаковою. Тому, як на мене, оті злі язики не надто й помиляються. Проте яка різниця, головне – результат: конвенцію ратифіковано – й держава взяла на себе зобов’язання посилити свою роль у боротьбі з таким ганебним явищем як домашнє насильство.

Насамкінець скажу, чому, на мій погляд, це справді важливо. Для нашого сприйняття, на жаль, саме поняття "домашнє насильство" носить легкий негативний відтінок. Ба більше того, окремі положення законодавства щодо криміналізації тих чи інших дій можуть бути незрозумілими більшості. Наприклад, усталена практика – чоловік заробляє кошти на роботі, дружина вдома з дітьми веде домашнє господарство.

У разі, якщо чоловік хоче диктувати якість свої вимоги дружині, він просто каже, що вона нікуди не подінеться й мусить робити те, що він скаже, бо саме він приносить гроші в дім. Знайома ситуація? Так от, це – злочин. І якщо вдуматись у суть того, що насправді відбувається між цими двома особистостями, розумієш, що вони доходять згоди не завдяки взаємній домовленості, а винятково завдяки примусу з боку чоловіка. Однак багато сімей в Україні саме так і спілкуються. Й це насправді лякає.

Ще на початку моєї прокурорської кар’єри, зокрема й на ниві організації координації діяльності правоохоронних органів, спрямованої на боротьбу зі злочинністю в окремих районах міста Києва, я зрозумів, що домашнє насильство – одна з причин вчинення інших, більш тяжких злочинів. Так, в один з років на території району було вчинено 11 вбивств (за рік до цього – лише 3). Причому 7 із них – після фактів скарг на "домашнє насильство" в цих сім’ях і невжиття достатніх заходів для усунення причин, що до цього призвели. І це лише маленький приклад.

Торік наша команда стала дотичною тільки до найскладніших випадків боротьби з цим ганебним явищем, яким займались волонтери з Міжнародного центру для жінок і дітей "Місто добра". І кожен із цих випадків викликав від здивування (чи так ще буває?) до неприкритої злості (та люди, це ж 21-ше сторіччя, як так можна?). Уявіть собі ситуацію, коли чоловік, аби насолити дружині, вмикає проти неї всі можливості системи правоохоронних органів і судової системи окремого міста, з якими у нього історично склались дружні відносини. Були й факти прямого фізичного і сексуального насильства як щодо жінок, так і до дітей.

Як розповіли мені у "Місті добра", таких історій чимало. Причому одна "краща" за іншу. Чого вартий тільки приклад про трьох дітей в окремій сільській родині, які 8 років не виходили з подвір’я – не те, щоб ходити в дитсадок чи школу! Люди, які працюють у цьому центрі, не побоюся цього слова, справжні герої, які буквально рятують життя жінок і дітей.

Тож факт ратифікації Україною Стамбульської конвенції на сьогодні важко переоцінити. Тепер важливо те, як держава її реалізовуватиме. І тут дуже хочеться сподіватися на краще.