Допомога тим, чиї рідні не повернулися з війни

Для людей, що пройшли війну, з її болем, кров'ю та смертями, війна не закінчується, коли вони потрапляють на мирну територію. Посттравматичний синдром - це дуже серйозно, що підтверджують такі країни як Ізраїль, США, де не з чуток знають, що таке війна. У цих країнах десятки, якщо не сотні організацій, громадських та державних, які працюють з ветеранами і з тими, хто повертається з війни. Та допомога потрібна не лише військовим, а й їхнім сім’ям. І вже сьогодні потрібно розробляти і запроваджувати комплексні програми щодо компенсаціі шкоди для родин військових і їхньої психологічної підтримки.

Ми вимушено знаходимось на порозі повної трансформації соціальної структури нашого суспільства, а значить і соціальної політики держави в цілому. Наразі достовірно невідомо скільки саме дружин, дітей та інших родичів наших військових потребують нових комплексних рішень та програм допомоги. Невідомо скільки саме наших захисників отримають фізичні ушкодження, та достеменно відомо що психологічні травми отримає кожен і що це матиме довготривалі наслідки.

Передивлячись десятки героїчних відео наших хлопців та хроніки авіаударів з кількістю загиблих, я згадала що в дитинстві у моїх найближчих подруг були батьки, які повернулися з Афганістану. Добре пам’ятаю ці сім’ї, до яких суспільству не було діла, вони отримували пільги, та й на тому все. Агресія, алкоголь, ПТСР, нереалізованість та безпросвітна глухота оточуючих. Держава щось робила, але створювалось відчуття, що все це тільки заради того, щоб відкупитись. Коли грошова компенсація стає єдиним заходом для відновлення справедливості у відсутності будь-яких зусиль щодо проведення радикальних інституціональних реформ.

І саме для того, щоб наші захисники та їхні родини ніколи не опинилися в тому безпросвітному глухому полоні своїх відчуттів, я пропоную вже зараз подивитися на дуже велику вразливу та травмовану категорію наших співвітчизників – родини військових, які загинули, потрапили в полон чи зникли безвісти.

В нашій державі є багато громадських та державних ініціатив, направлених на вирішення питань громадян, які стали жертвами цієї війни, та я пропоную більш комплексний єдиний підхід.

Отже, що, на мій погляд, потрібно робити. Перше – це створити єдиний, достовірний канал інформування населення щодо прав громадян і «гарячу лінію» (з пошуку полонених, повернення тіл, формування списків зниклихбезвісті).

Друге - процедури широкої участі кожного члена родини в формуванні програм компенсації. Об’єднання профільних громадських організацій, роз’яснювальнаробота щодо базових процедур пошуку, отримання документів, юридичних та соціальних послуг.

Третє - соціальні послуги для відокремленої категорії, в тому числі ринок праці як соціальне підприємництво. Нині чимало представників бізнесу допомагають військовим, то чому б їм не підтримати їхні родини, надавши змогу працювати і заробляти гроші.  

Четверте – це медична допомога (психологічна, реабілітаційна, протезування, тощо).

П’яте - культурний та меморіальний аспекти програми (пам’ятні дати, зміна назв значущих місць, спеціалізовані заходи та культурний контент).

І шосте – це юридичні та фінансові питання з простим та справедливим доступом для отримання послуги.  

Програма має включати в себе заходи як матеріальної та і символічної компенсації. Головне вони повинні бути орієнтовані на людей, а не на бюрократію. При правильному підході нам вдасться уникнути слабого інституціонального потенціалу, а навпаки створить посилення та плацдарм справедливої довіри між державними структурами та людьми.

Ми повинні діяти вже зараз, не очікуючи закінчення війни, адже бездіяльності немає виправдання!