Чому відмова від НАТО не варіант?

На наступному тижні відбудеться саміт НАТО в Мадриді. Як себе там позиціонує Україна?

Мадридська зустріч точно пройде не за розкладом, на який розраховувала Україна рік тому, починаючи амбітний шлях за наданням ПДЧ (Плану дій щодо членства).

Цей саміт точно не принесе нам таких проривних рішень у підтримці майбутнього членства, як це сталося днями з ЄС.

Та чи доцільно продовжувати риторику «емоційного шантажу» в розмові з Альянсом, намагаючись вплинути таким чином на його лідерів?

Чи варто критикувати єдину в світі організацію з колективної безпеки демократичних країн за те, що вона опинилася не готовою до агресії РФ - звичайно.

Чи є це підставою для нас, українців, на тлі недостатньої допомоги (на погляд країни, що бореться за існування) публічно відмовитись від претензій стати членом Альянсу - переконаний, що - ні.

Так, на наступному тижні НАТО не оголосить нас новими членами організації, прийнявши в обхід виконання ПДЧ, як Швецію та Фінляндію.

Країни Альянсу точно завтра не направлять війська до України на допомогу.

Як би нам того не хотілося, силами Альянсу «небо не закриють» від російських ракет і флот США вже завтра не зайде в Одесу, розблокувавши наші порти.

Втім, яка у України може бути стратегія перемоги у багаторічній війні з Кремлем, якщо вступ до НАТО - більше не опція?

Чи допоможе повторення мантри про те, що «Україну не пускають в НАТО кілька держав-опонентів» подолати російську агресію, отримати більшу військову допомогу, вплинути на громадську думку в країнах-партнерах і самій Україні - питання досить риторичне.

Проблема подолання скепсису старої Європи щодо нашого членства в Альянсі, при всій вазі, зараз не на часі.

Як не на часі і «розвороти-повороти» в ключових маяках української зовнішньої політики. Альтернативи членству Україні в НАТО немає. Нову системи колективної безпеки під нас ніхто не створить.

Такі українські «образи» на партнерів і невиправдані «самовідводи» від курсу на членство - подарунок для пропаганди Кремля і його мережі впливу на Заході.

Мовляв, давайте вже домовлятися, знімати санкції, припиняти постачання зброї Києву, час малювати нові гарантії «позаблоковості» решткам неокупованої України: вони ж самі прийняли одну з умов Путіна - жодного НАТО.

Справа тут не у «високій риториці» і конституційних положеннях. Зміст української позиції відносно НАТО має абсолютно практичний аспект вже сьогодні.

Перше. Надання достатньої військової допомоги Україні і фіксація цього зобов‘язання в політичній декларації Мадридського саміту Альянсу;

Друге. Схвалення нового комплексного пакету допомоги України з боку НАТО, що має стати основним інструментом нашої адаптації до адміністративних і військових стандартів союзників, що забезпечить повну оперативну взаємосумісність. Цей пакет, в синхронізації з форматом «Рамштайн», має включати ефективно працюючи трастові фонди (фінансування+персонал) від первинної медичної допомоги, засобів зв’язку і кібербезпеки до системи навчання українських військовослужбовців;

Третє. Фіксація в Стратегічній концепції НАТО-2030 ролі України як країни-елемента безпеки Альянсу і РФ як її основної загрози зі всіма витікаючими заходами військового планування союзників у Східній Європі і Чорноморському субрегіоні, зокрема;

Четверте і, зрештою, головне. Україна політично має звучати на найвищому рівні в Мадриді. Наша країна має впевнено акцентувати на тому, що коли (а не ЯКЩО) ми станемо повноправними членом НАТО, безпека Європи від того лише посилиться і унеможливить повернення військ РФ на умовні кордони 1991 р.

Надання Україні кандидатства на вступ до ЄС показово довело, що неможливе стає можливим, коли наполегливо йдеш до результату і використовуєш по максимуму «вікно можливостей».

Нашою стратегічною метою має стати отримання політичного рішення про членство України в НАТО в найкоротший період після завершення війни. Але спочатку маємо перемогти мордор за допомогою союзників!