«Реальна» політка vs політики цінностей

1.    У такий час як наш, політика, яка у звичайні періоди має різні форми прояву, трансформується здебільшого у геополітику і відразу ж починає повертатися питання про суб'єкти геополітики. Вони, ці суб'єкти, перебуваючи запорошеними, невиразними та майже номінальними у звичайні періоди, в часи міжнародних конфліктів оживають, намагаючись відновити свою пам'ять про те, чим вони були в минулому. Війна часто вимагає ірраціональних рішень, наслідки яких будуть виявлені лише з часом, при цьому якими будуть ці наслідки, позитивними чи негативними, сказати під час прийняття рішення, за звичай, важко. Спонтанні, ірраціональні рішення приймаються, спираючись на внутрішньо закладену волю того чи іншого народу. Ця воля прихована в історії та традиції кожної держави і питання лише в тому, чи відповідають політики силі і волі свого народу, чи здатні вони взяти на себе відповідальність за прийняття ризикованих, але вольових рішень, в ім'я вищих цілей.

2.    Здається, що саме утворення Європи як єдиного політичного суб'єкта дає можливість «заховати» або розчинити суб'єктність, а водночас і тиск відповідальності за прийняття/неприйняття суб'єктного рішення, однак ідея Європи полягала якраз у протилежному, а саме у посиленні рішучості, у зміцненні політичної волі для того, щоб долати зло у вигляді тиранії та міжнародного тероризму. Розмірність життя Європи останніх кількох десятків років призвела до того, що політична суб'єктність перетворилася на ліберальну гру бюрократичних механізмів, в яких може розчинитися будь-яка рішучість до дії. Що ж, здавалося б, що при загрозі власного існування ситуація має змінитись? Як виявилось, ні. Як вже стало зрозумілим, Європа й досі займається «прораховуванням» ситуації в Україні, пошуком «обдуманих» рішень, щоб уникнути розростання конфлікту до самої Європи. Але де ж межа між обдуманим рішенням та рішучою дією? Що має призвести до рішучої дії? Може порушення кордонів, погрози з боку агресора, політичний шантаж, очевидність планів агресора? 

3.    Здається, що у сучасній європейській геополітиці починає  діяти критерій «біовлади», але при цьому залишається вимога, за якою у вирішенні конфліктів слід спиратися на ліберально вироблені комунікативні практики, але проблема в тому, що ці практики, в тій чи іншій мірі апріорно припускають саму можливість комунікації, саме порозуміння, можливість аргументації, логічних стратегій обгрунтування та сприйняття, зрештою, одне одного як самодостатніх суб'єктів. У такій ситуації виявляється жорстке протиріччя – між ліберальною декларативністю про вищі цінності європейського демократичного устрою та «реальною» політикою, в якій панує критерій «біовлади».