Сімейна замальовка

Мій дід по батьковій лінії народився у Підмосков’ї у 1914 році. Промотаємо трошки, десь до 1945 року. Його, співробітника НКВС, командирують у місто Станіслав. За кілька років дідові вдається перевестися до Харкова. Офіційна причина, за сімейними переповіданнями: загострення екземи.

Не знаю, чи необхідна, але ремарка: я цим не пишаюся, але й приховувати не бачу сенсу. Водночас вбачаю цікаві теми для дослідження, але дідів щоденник я колись так на самій видноті поклала, що не можу знайти. А тепер — взагалі невідомо, чи знайду. Бо квартира — в Харкові.

Я народилася у Харкові. Промотаємо трішки, до 2005 року. З червоним дипломом, де написано «Культуролог, викладач історії та теорії культури», та рекомендацією до вступу в аспірантуру не можу знайти роботу за фахом. Типу розподіл для бюджетників, на три роки. Державна практика для невдах. Я — серед них. Бо хочу забагато — без зв’язків влаштуватися викладачем або співробітником профільного департаменту місцевих владних установ, як з’ясувалося, неможливо. З сумом йду диспетчером до рідної академії, складати розклад для студентів і викладачів. Майже без перерв і вихідних, за мінімальну зарплату, яка тоді дорівнювала 300 гривень.

Керівничка могла собі дозволити ображатися на мене та не розмовляти тижнями, без пояснень. Уявіть: ваш безпосередній начальник каже не до вас, а до колеги, що поруч сидить, починаючи фразу «Передай їй». Добре, що мій батько поводився так само, то я з дитинства привчилася знаходити обхідні канали комунікації. Смішно і гірко. Бо без підпису керівника я не можу оприлюднити розклади для трьох факультетів. Тобто близько двох тисяч людей фактично — в заручниках, не можуть будувати плани, розв'язувати додаткові питання. Щоб що? Ну, вважаєш зарозумним співробітника — знайди спосіб звільнити. Нічому ти дорослу людину не навчиш. Тільки брехати та маніпулювати. За два роки я знайшла спосіб звільнитися. Офіційна причина: батько отримує інвалідність — невідомо, коли йому знадобиться допомога. Перше — чиста правда.

Знову ремарка: не стидаюся тієї роботи, тільки сумно за дарма згаяний час. Робота настільки важка, що про інтелектуальні екзерсиси довелося забути, тому науковця, яким могла б бути, з мене ніколи вже не вийде. Вийшло теж терпимо, в принципі.

Як після цих двох історій не повірити, що таланти передаються через покоління… Разом з дерматитами.

Хіба додати ще одну ремарку. Влітку 2022-го батько втік з евакуації до Харкова, залишивши записку. Записку, Карл!..

З офіційних причин — він і евакуюватися не хотів, його дочка примусила, брехнею і маніпуляціями. В квартирі всього ж одна шибка та балкон розбиті через обстріли. Пенсію платять, магазини працюють, аптеки працюють… Що ще старій людині треба. Ну, гарячої води нема, ну, опалення може не бути, електрики… Але ж якось проживемо… До речі, на лічильнику — 3182, інтернет поповни, будь ласка…

Я це до чого. В моїй голові завдяки ролику «Телебачення Торонто» склалася нова гіпотеза, чому діда розподілили саме в Івано-Франківськ. І чому він звідти такі гарні меблі привіз аж у Харків. Раніше я думала, що місцеві відкупалися від НКВС. Тепер думаю, що місцевих там, звідки ці меблі, вже не було. Як мене зараз у Харкові.