Мирний

Мені раніше здавалося, що це так невимовно важливо. Розповісти, сказати, поділитися тим, що у того, хто загинув, очі були кольору неба, або була собака, яку звали Арта, або звичка така була - закусувати нижню губу, усміхаючись. Або традиція робити уроки з дітьми ввечері - телефоном з бліндажа... Так важливо було, здається, сказати, що ця людина була людиною. Що це був оперний співак, це був юрист, це був багатодітний батько. Хтось справжній. Хтось, у кому ви впізнаєте себе або своїх. Хтось не створений для війни, не спеціальна машина для вбивства.

І що цей хтось віддав своє життя - справжнісіньке, таке ж безцінне, як у інших. Це була така раптова хвилинка Сент-Юкзюпері посеред крові, багнюки та усього іншого лайна: "Маленький принц справді існував. Ось вам докази: він був славний, він сміявся і хотів баранця... А як тобі хочеться баранця, то ти існуєш".... І війна існує. Навіть якщо вона десь далеко на Сході.

Тепер війна не далеко. І щодня гине стільки людей, що... кому вже яке діло, хто з загиблих хотів баранця, а хто ні. Всі і так знають, що все по-справжньому. Кожен і так бачить та чує більше, ніж зможе вмістити будь-який підручник історії. Та й до підручників історії чистий кристалічний біль взагалі не входить. Лише факти.

Але мене так криє, що я напишу. Ще. Вибачте.

У Марганці на Мирного (Максим Литовченко) чекали мама і сліпий вітчим. Він любив вітчима, міг годинами балакати з ним по телефону, сміятися, матюкатися, розповідати йому якісь фронтові історії. І я думаю про цього чоловіка, який сидів у темряві і всі ці байки слухав. Слухав вісім років поспіль, мабуть. І тепер їх більше не почує.

Мирний вмів так якось відкрито, без жодних слів, без жодних жестів, без очевидної посмішки, подивитися на людину... Що ти, роблячи якусь дурню, раптом чітко розумів: ОУ Є, У ЦЕЙ МОМЕНТ МИРНИЙ ТОБОЮ ЗАХОПЛЮЄТЬСЯ! Ти у цю мить міг вперше стріляти з раніше невідомої зброї, міг посилати на%№й командира, а міг і намагатися дострибати на одній нозі до свого лівого тактичного гумового капця, який застряг у багнюці. У світі могло відбуватися що завгодно, і Мирний не посміхався, не підіймав великий палець, нічого не робив - просто перехопивши його погляд можна було зрозуміти, що те, що ти зараз робиш, його тішить. І мені цей погляд так подобався.

Мирний був надзвичайно важким. Якимсь просто монстром часом. Посваритися з ним можна було через що завгодно - і серйозно посваритися, хоча спочатку могло здаватися, що він жартує. Мені найбільше чомусь запам'ятався момент з консервованими перцями, банкою від волонтерів. Я її відкрила коли ми щось їли. Якесь пюре, здається. Ну, я дістала собі перець, і розмахую тією банкою у повітрі, пропонуючи овочі іншим.

- Перці? З картопляним пюре? Ти що?

- А? Ти не будеш?

- Ніхто не їсть перці з картопляним пюре!

- Та камон, всі їдять.

- Хто це "всі"?!

- Всі нормальні люди!

- ОТЖЕ, Я НЕ НОРМАЛЬНИЙ!

А-а-а-а-а-а. За десять хвилин розмови у тебе залишається лише бажання визнати, що так і є, ніхто перці з пюре не їсть. Але вже пізно. Вже пізно.

Зате є всі ці мільйони дурнуватих жартів.

І та ніч на Бутівці, коли Мирний прокинувся від того, що над його спальником утворився ніагарський водоспад. І поки всі інші спали, він щось там намагався вирішити, полагодити, підсушити, і бурчав, бурчав, бурчав, безкінечно бурчав і матюкався собі під ніс, що ;%№;№;№, та ;№;№;; все це потрібно, чого я пішов в ту армію, бубубубу. Це було настільки смішно. Настільки безкінечно. Настільки емоційно.

Але з ним так спокійно було у дійсно патових ситуаціях.

Ми не були в останні роки не те, що близькими друзями... ми взагалі друзями більше не були. Так буває - коли людина тобі дорога, коли ви д№;№;я всього пережили разом, коли ви ніби і спілкуєтеся умовно. Але не можете нормально вивозити одне одного. Ви все одно почнете сваритися за 15 хвилин спілкування. Тому краще обмежитися 5 хвилинами.

І ми були хаотично на зв'язку. Він знав, що у мене коїться - у дуже загальних рисах. Я знала, що в нього - дуже загально.

... Колись ми розтопили закинуту баню на Донбасі, щоб помитися. Там, всередині, було якесь сухе осіннє листя. Важко сказати, з чого це почалося - але ми з Мирним почали тим листям кидатися. Морячок крутив пальцем біля скроні, але, чорт, це насправді було настільки весело, що зупинитися було неможливо. Листя липло до шкіри, розсипалося у руках, і ми реготали до сліз. Знаєте, як це - сміятися до сліз і не мати ніякої можливості зупинитися? Зовсім як у школі, коли ти НАСПРАВДІ хочеш вдихнути глибоко та більше не ржати? Але не можеш.

Те листя було у 2015.

Хто б мені тоді сказав, що цей малий з листям буде бойовим командиром. Хто б мені тоді сказав, що буде стільки хорошого і стільки поганого, поганого часом настільки, що просто край. Що Мирний загине на повномасштабній війні. Що я в цей час буду за тисячі кілометрів від дому з дитиною. Що мене так накриє через те, що він загинув, хоча у 99,9% випадків мені здається, що я вже просто звикла втрачати.

І що я сидітиму, дивитимусь у стіну і думатиму про те, що останнє повідомлення від нього - з місяць тому - вже назавжди останнє. І дуже ніяке: "Немає такої інформації. Я у всіх кого міг спитав".

Прочитавши це я, мабуть, кивнула. Мабуть, подумки подякувала Мирному за те, що спробував дізнатися те, що мені треба було. Але у відповідь не написала ані слова - ані "дякую", ані "бережи себе", ані "дякую, бережи себе, обіймаю".

На щось відволіклася, в мене так часто буває.

І мені так шкода. Якби я написала це - я б написала, в принципі, все, що хотіла сказати. Тепер актуально лише "дякую".

Дякую, бро. За все.