Моє особисте «ніколи знову»
У дитинстві мене особливо вразила світлина повоєнного Павлівського майдану, побачена в якійсь з радянських книг про героїчну оборону чи про героїчну перемогу.
Запам’яталися остови будинків, пусті шибки, крізь які видно небо, та пустота чи то пак закономірна спустошеність (в сенсі відсутності людей). Гнітючу атмосферу додатково підкреслювала погана якість знімка, через що все виглядало ніби припорошене пилом, давно закинуте, без жодних натяків на життя. Відтоді я не хотіла на власні очі бачити своє місто, свою країну в такому стані. «Ніколи знову», — спало на думку задовго до того, як стало загальновизнаним гаслом.
Днями після чергового влучання намагалася знайти той знімок на просторах інтернету, але не вдалося.
Фото: Thomson Reuters
Поки вдивлялася у десятки фотографій, зроблених у 1941-1943 роках, дивувалася, легко впізнаючи своє місто. Центр майже тотожний, хоч подекуди значно понівечений.
Все відновили до того, як я вперше на таке звернула увагу.
Меморіал Слави завжди більше нагадував мені про біль матерів і мільйонні втрати, а Воїн-визволитель на вулиці 23 Серпня — про відчайдухів, які ломилися в місто, попри все, ціною своїх життів. Десь такі самі ще форсували Дніпро. Дивно навіть, що у Києві не стоїть брат-близнюк харківського «солдата». Т-34 поруч із музеєм примушував замислитися про роль науковців, заводів і тилу.
Не питайте причини таких поглядів, бо це особливості викладання історії в школі помножені на невпинну любов до читання. Війна — не моя тема, ніколи не цікавила. Тільки в межах загальної ерудиції. Тому такі дитячі спогади.
Все, що моє особисте «ніколи знову», залишалося в альбомах. Нічого на вулицях не нагадувало. Крім назв і пам’ятних дощок, на які нечасто зважаєш. Тепер розумію, що дарма. Екскурсії до вирв у центрі та зруйнованих будівель, думаю, не були б зайвими у вихованні.
Сподіваюся, тепер до музеєфікації та збереження історичної пам’яті підійдуть інакше.
