У війні переможе не ЗСУ, а нація

Для того, щоб так і сталося, в тилу кожен має готуватися до війни. Саме про це зараз говорять по всій лінії фронту військові

Ейфорія від звільнення великої частини Харківської області, яку аж вихлюпують соціальні мережі, не помічаючи одиничні згадки про загиблих та поранених під час цієї операції, мене особисто трохи лякає. Бо хто замислюється над тим, що продовжують битися ті самі воїни, які вже півроку без відпочинку та відновлення захищають Україну. У них не було ні дня вихідного, ротації чи відпустки. І замінити їх, аби дати їм відпочинок, немає ким. Бо озирніться по мирних містах – хоч хтось зараз займається підготовкою, їздить на полігони, поновлює знання з тактичної медицини? Все. Війна знову відступила кудись на схід та південь. І знову це справа лише армії…

Вже вісім років ми всі з розумним виразом обличчя обговорюємо, що маємо поводитися як Ізраїль. І при цьому, як показує час, нічого для цього не робимо. Навіть зараз, коли війна з росією увійшла в настільки важку фазу, що військові, особливо досвідчені командири, офіцери з бойовим досвідом говорять про те, що у нас закінчуються люди. Не сили і засоби. А люди. Навіть озвучені командуванням приблизні дані про загиблих українських воїнів дають розуміння, як багато цінних бійців ми втратили. Але ще довгий час ми не дізнаємося, які втрати ми понесли протягом останнього тижня. Хто прийде на їхні місця?

Ми чуємо, як гинуть молоді командири рот, які випустилися у 2022 році і прийшли командувати підрозділами безпосередньо на війну, в окопи, яких часто не існує до того, як туди зайдуть бійці, на позиції, які потрібно швидко і якісно копати самим. Відео з "голими босими сонечками, яких кинули з автоматами на танки та проти артилерії" записують в тих підрозділах, де немає адекватного командира, який має міцні яйця, та може мотивувати людей, яким справді страшно. Бо на війні дуже страшно. Особливо, коли вбивають молодого командира. Хто стане на його місце?

"Коли ворог прийде в мою хату, я візьму в руки зброю", - вісім років ми чули ці розмови від киян, рівнян, львів’ян. І хоча ці люди вважають всю Україну своєю домівкою, але захищати чомусь готові лише свої квадратні метри у висотках. Всі ці сміливці, почувши вибухи вранці 24 лютого, замість того, аби виконати обіцяне, стримати слова, якими так щедро розкидалися, сіли у машини і помчали за кордон. А коли небезпека столицю оминула, повернулися з зухвалими виглядами, і знову завели пісню про те, що війна десь далеко. А не тут же. А то б вони… Ну і ще один "козир", яким вони хизуються, - вони ж донатять на ЗСУ, то ж військо має робити свою роботу. Але ж ніде не записано, що військові мають вмирати, несучи службу. А під час війни відбувається якраз найстрашніше, - кожного дня на війні гинуть бійці. І хто поновлює їх в строю?

Все літо я чула важкі розмови в різних підрозділах про те, що ті, кого присилають для відновлення, непідготовані, не мають уявлення про зброю, про обстріли, про те, що прийдеться копати окоп собі особисто. Тому люди і бояться заходити на позиції, жаліються рідним на власну безпорадність, яку видають за жорстокість командирів, пишуть рапорти та заяви, тим самим запускаючи процес розслідувань та відволікаючи людей від боїв, які не затихають ні на секунду.

У грудні та січні в Києві по суботах активно проводили тренування людей, які готові були іти в підрозділи територіальної оборони, полігони не могли прийняти всіх бажаючих отримати знання з тактичної медицини. Саме ці люди підсилили армію 24 лютого. І пішли по всіх напрямках, куди зайшов ворог. А зараз у великих містах не знайдеш місця, де б можна було позайматися із зброєю, потренуватися на полігоні, разом з дітьми пройти курс тактичної медицини. За гроші – є. Але ж зараз людей потрібно готувати біля кожного будинку, в кожному місті, силами досвідчених військових за підтримки місцевих адміністрацій. Ми всі зараз маємо постійно тренуватися. Як сказав боєць 72-ої бригади, який півроку провів у боях по всій країні, ховав своїх друзів, бачив, кого присилають для поповнення: "По всій країні по суботах люди мають займатися саме підготовкою до війни. Весь тиждень працювати на користь держави, а у вихідний займатися справою, корисною для країни. Лише так хтось зрозуміє, що йому цікава саперна справа, хтось навчиться користуватися піхотною лопаткою, комусь сподобається водити броню. Але ці люди зможуть поновити наші втрати на війні. Якщо з ними ще й психологи попрацюють, якщо воїни з бойовим досвідом чесно розкажуть їм, що вони побачать на передовій, їм буде легше сприймати реальність, якою б вона не була".

Цей боєць погодився зі мною, що біля спаленої російської техніки на Хрещатику, якщо вже так хотілося влаштувати "парад", потрібно було поставити подібні цілі машини і інструкторів, які б показували розслабленій публіці, як у разі необхідності завести броню, щоб можна було її угнати, де у неї вразливе місце, як краще підчепити танк до трактора… Показати пушки, які, як правило, стоять на броні. Розказати все про калібри і принцип дії цього озброєння. Та виділити газон і дозволити на ньому копати дітям окопи на швидкість саперною лопаткою, заодно роз’яснюючи дорослим, що таке бліндаж в три накати. Бо зараз від всього, що робиться в країні, має бути користь армії. А це хоча б перші кроки до формування такого ж відношення і створення образу міцної армії в нашій країні. Бо ми згадуємо ізраїльську армію, а самі продовжують відмазувати дітей від служби. Та й ганебні приклади того, як намагаються проскочити за кордон чоловіки і їхні дорослі сини, викликають лють не меншу, ніж те, що відчуваю до ворогів. Більше того. Деякі великі компанії запровадили дистанційну роботу заради того, щоб на порозі офісу їхнім співробітникам… не видавали повістки! "Благородне" пояснення, що вони не хочуть втрачати співробітників, не примушує змінити навіть величезний ризик того, що при наступальних діях ворога і відсутності людей в армії досить скоро перестане існувати і сам бізнес, і сам офіс, і співробітників звільнять в один день.

"Думаєш, мені не страшно? Та звичайно страшно, - каже доброволець 2014 року, який за роки війни отримав всі три ордени "Богдан Хмельницький", а за бої за Мар’їнку – ще й звання Героя України. І продовжує битися за Донбас, хоча сам втратив майно, яке мав, в Гостомелі. – Але треба тримати себе, свої соплі і свої горіхи в кулаку. Мене весь час питають, коли все закінчиться, коли ми переможемо. Давай рахувати. В нашій армії скільки бійців? 240 тисяч. Якби кожен вбив по одному росіянину, ми б вже переламали хід подій. Але ж не кожен, хто на війні, навіть бачить ворога. Багато ж різної іншої роботи. Кожного свого солдата я мотивую дуже просто: піди убий сьогодні хоча б одного ворога. Так ми і переможемо".

"Якщо людей в тилу не почнуть готувати так, як слід, вже сьогодні, якщо кожен не зрозуміє, що має захищати країну, завтра закінчаться і ті, хто можуть навчити воювати", - додає комбат піхотного підрозділу, який вже двічі був поранений за ці півроку. А воює з 2014 року. І такого важкого погляду у нього я не бачила навіть після боїв під Авдіївкою у 2017 році.

Мабуть, найкраще все це підсумував десантник, який із своїм підрозділом пройшов 130 кілометрів по тилам противника на Харківщині, дякуючи чому вдалося так ефективно і ефектно змінити лінію фронту: "Війну виграє нація, а не ЗСУ". І якщо кожен з нас це не усвідомить, не піде вже зараз в тир, на полігон, до медиків, в тренувальний центр, завтра закінчимося всі ми. Бо наш ворог – підступний, його багато. Лінія фронту у нас – довжелезна. І хоча зараз була проведена потужна успішна військова операція, ми ще не перемогли. А значить – кожен має бути готовий стати до бою.