Запит на Велику Традицію. Модерний консерватизм і Україна

Нещодавно у видавництві «Наш Формат» вийшла книжка авторитетного консервативного філософа сучасності Роджера Скрутона «Консерватизм. Запрошення до великої традиції». Громадський діяч, підприємець, викладач Kyiv-Mohyla Business School Валерій Пекар розповідає про книжку та чому видання варто прочитати українському читачеві. 

Для того щоб скласти іспит, цієї книжки досить. І це означає, що, з моєї точки зору, вона є must read для всіх студентів, які вивчають політологію або журналістику. Тобто читання цієї книжки на 170 сторінок заміняє читання на 1000 сторінок. Водночас мені здається, що для широкої аудиторії, яка дивиться «єдиний марафон», — це не те, що вони хотіли б побачити. Бо масова аудиторія хотіла б почути відповідь на запитання «А що ж таке консерватизм?». Однак у книжці цієї відповіді немає, вона не для всіх, це не розвага для широкої аудиторії. 

Видання є прекрасною хрестоматією — водночас книжка є дуже суб’єктивною, «вибиранням вишеньок». Тобто усі люди, які подобаються авторові, зараховуються до консерваторів, а люди, які йому не подобаються, зараховуються до противників консерватизму, починаючи від Арістотеля і до наших днів. Тінь автора і його особистих уподобань важить більше, ніж формальне пояснення, що таке консервативна ідеологія. Але потрібно враховувати, що книжка не лише про консервативну ідеологію, а й про консервативний підхід до культури, отже, вона потрібна й людям, які намагаються щось зробити в царині культури.

Варто зазначити, що слово «консерватизм» значить різні речі у різні часи та різних місцях. Навіть якщо не брати до уваги XVII–XVIII сторіччя, а порівнювати із сьогоднішнім днем, то консерватизм американських неоконів, консерватизм німецьких християнських демократів, консерватизм українських прихильників гасел «Армія. Мова. Віра», консерватизм ізраїльської ультрадоксальної релігійної партії ШАС та консерватизм Путіна — це п’ять різних речей, які не факт, що мають щось спільне.

Загалом говорити про консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші -ізми в сучасному світі, який значною мірою можна назвати постідеологічним, — це трішки самовпевнено. Скоріше, потрібно говорити про конкретні речі тут і зараз. Якщо ви ставите це конкретне запитання в сучасній Україні, Росії, Німеччині, то отримаєте різні відповіді. Тому з цієї точки зору книжка гарна, оскільки є більше книгою питань, а не відповідей. Якби книжка мала більше відповідей, вона була б корисна широкому загалу, який звик до простих відповідей. 

Одного з моїх вчителів запитали: «Якби свій життєвий досвід можна було вкласти в одне речення, що б ви сказали?». Він подумав і відповів: «У житті все набагато складніше, ніж здається». Тому ця уявна простота може нас завести на дуже поганий шлях. 

Скрутон зазначає, що ліберали та консерватори значною мірою живуть у симбіозі, а особливо, якщо їх розуміти так, як вони розумілися тоді, коли ці два поняття виникли. Тоді ж виникає питання «А хто їхній супротивник?». На це автор дає дуже чітку відповідь — соціалісти та дирижисти. І тут хочеться з ним погодитись, адже цих хлопців ми вже бачили. Також я згадав би невідомого автора, якого чомусь вважають Черчиллем, хоча немає жодного доказу, що це він, а я його перефразую: той, хто не був лібералом у 18 років, той не має серця, а той, хто не став консерватором у 33 роки, той не має мозку. Хочу додати, що всі -ізми, які ми знаємо (лібералізм, консерватизм, соціалізм, нігілізм тощо), є продуктом модерну. Становлення ідеологій та їхнє збагачення — є ознакою модерну. І тут на нас чекає ще одна неприємність, тому що коли ми переходимо в часи постмодерну, всі -ізми втрачають свій сенс. У постмодерному світі країни, які провадять постмодерну політику, провадять ліберальну, консервативну та соціалістичну політику одночасно. А це означає, що поняття лібералізму, консерватизму та соціалізму для постмодерну застарілі. Рейтинг країн, які провадять найбільш праву політику, збігається з рейтингом країн, які провадять найбільш ліву політику. Це означає, що наше уявлення про «праве» та «ліве» трішки не відповідає рівню складності, який ми спостерігаємо на початку XXI сторіччя. 

То хто ж консерватор, а хто ліберал на думку Скрутона?

Ліберал, як і випливає із самого слова, — це людина, яка ставить свободи вище за все. І це витікає з філософії Руссо, де людина з народження — голенька, та потім вступає в суспільний договір з іншими людьми, ділиться певними правами. Але що каже консерватизм? Консерватизм каже «ні», людина народжується голенькою, але приходить у світ, у якому вже існують інституції, порядки, права й обов’язки. І це є головна розрізняльна ознака консерватизму, з точки зору автора книжки. 

І щоб перенести це все на український ґрунт, хочеться згадати нашого земляка Богдана Гаврилишина. Він питав: «Чому існує загальна декларація прав людини, але не існує загальної декларації обов’язків людини?». Тож пан Богдан просто взяв і написав загальну декларацію обов’язків людини на додачу до Загальної декларації прав людини, ухваленої ООН. Він показав, що народжена людина має обов’язок перед нацією, частиною якої вона є, перед сім’єю та спільнотою. Це, власне, і є консерватизм. 

Хотів би закцентувати на одній фразі з книжки, яка мене вразила: «Зневага до мертвих призводить до зневаги громадянських прав ненароджених». Це і є консерватизм. 

Обговорюючи традиції, ми говоримо не про якісь довільні правила та домовленості — ми говоримо про вже знайдені відповіді на вічне запитання. Старі інституції у традиційному архаїчному суспільстві дуже сильно затискають. Френсіс Фукуяма називає це диктатурою родичів, Дарон Аджемоґлу — кліткою норм. Тобто той, хто народився в селі, чудово розуміє, як він буде жити до 18 років, оскільки є чимало тіток та дядьків, братів та сестер, які розкажуть, як потрібно жити. Однак у модерний час все це руйнується. І тут з’являється або закінчений ліберал, консерватор чи соціаліст — це страшна річ. Людина, яка у своєму житті прочитала одну книжку, набагато небезпечніша за людину, яка прочитала дві книжки. 

Тобто я хочу сказати, що консерватизм дуже потрібен, і, повертаючись до українського ґрунту, я не певен, що українська консервативна партія, ідеологія чи культура має якісь великі перспективи. Однак, якщо не буде цієї партії чи культури, ми на одній нозі не встоїмо. Тому нам, як зазвичай буває в сучасному суспільстві, треба їхати на велосипеді, почергово проводячи протилежну політику. І, власне, вся книжка, яка, до речі, побудована у хронологічному порядку, що є її перевагою, показує розвиток цих ідей — людство почергово тисло на педалі і їхало на велосипеді й у результаті доїхало туди, де ми зараз перебуваємо. А ті, хто не тиснули на педалі, — ви знаєте, де вони зараз і на що схожа їхня країна. 

Отже, консерватизм та лібералізм, як і всі інші -ізми, є породженням модерну, продуктом модерну і водночас рушієм модерну. Немає сенсу сперечатися із салафітами стосовно різних модерних ідеологій. Їхнє суспільство дійшло до того рівня розвитку, на якому ця різниця має сенс. Вони не є консерваторами, лібералами чи соціалістами — вони є самими собою на домодерному рівні. На додаток, тероризм — це слово, яке щось означає в межах модерну, а в межах домодерну — нічого, оскільки ще 500 років тому не було такого слова, хоча були люди, які робили те саме. І так само симетрично у постмодерні це слово нічого не означає. Надмірна політкоректність, заборона на наукові дослідження і так далі — це продукт постмодерну, який жодним чином не є ні ліберальним, ні консервативним, ні соціалістичним, тому що всі -ізми мають сенс у конкретні періоди розвитку людських суспільств. А Україна якраз перебуває в процесі модернізації, на переході на етап модерну, і тому для нас всі -ізми надзвичайно актуальні. 

Наразі Україна усіма силами намагається зібрати всі ресурси для прискореної модернізації. А це значить, що нам стане в пригоді й лібералізм, і консерватизм, і націоналізм та інші речі, які свого часу були великим рушієм модернізації інших країн. І тут ми маємо розуміти їхні слабкі та сильні сторони, симбіоз. Із цієї точки зору книжка має дуже сильне значення. 

Одна з речей, яку хочеться показати як приклад, — це мова. Коли ми народжуємося, ми не вигадуємо мови — ми отримуємо її у спадок від попередніх поколінь. Наведу приклад цитатою з книжки: «Мова (йдеться про вивчення англійської мови у Британії — ред.) пропонує учням шлях до органічної спільноти». Це означає, що людина, яка вивчила рідну мову в школі в дитинстві, стає членом спільноти, для якої англійська мова є основою цієї спільноти. І саме тому абсолютно спокійно ми бачимо на чолі англосаксонських країн людей різних рас чи релігій. І повертаючись до України: країна матиме потребу у приблизно десяти мільйонах робочих рук у найближчі 10–12 років. І виникає питання — а хто ці десять мільйонів людей? Чи готове українське суспільство прийняти десять мільйонів громадян колишньої Росії (бо Росії тоді не буде)? Колишніх громадян колишньої Росії українського походження, найімовірніше, українське суспільство не прийме, бо вважатиме їх так само винними в тому, що сталося. А значить, нові мігранти, нові українці будуть представниками інших рас чи релігій. 

Тут я починаю згадувати те, що написано у книжці Скрутона: мова і культура роблять людину членом величезної спільноти, для якої це засаднича річ. Тоді ми побачимо нормальних афроукраїнців, індоукраїнців тощо, що в принципі є нормальним. Так, генетичний склад України зміниться, однак етнічний склад України змінитися не повинен. Тому має бути потужна «Мова. Культура. Література», яка кидає виклик усьому тому, що ми зараз робимо, однак робимо недостатньо. Це виклик на наступні десять років для всіх, хто пише, видає, співає тощо. Ось тут на ці табуйовані запитання допоможе знайти відповідь книжка Роджера Скрутона «Консерватизм. Запрошення до великої традиції», оскільки вона чесно ставить запитання, над якими треба думати. 

Замовити книжку «Консерватизм. Запрошення до великої традиції» можна за посиланням.

Підтримати книжкові проєкти для військових можна за посиланням.