Тепер тут страшно вмирати

Я в певному сенсі по-хорошому заздрила Василю Сергієнку, що в нього є друг - Собченко Олег. Все ж таки щось в цьому є, коли на випадок твого вбивства, в тебе є людина, яка знайде по гарячих слідах твоє свіжозакопане тіло, і витягне на світло і тіло і всю історію вбивства. Аж до замовника. Перебьє чувакам всю малину І на п‘ятнадцять років наперед не дасть спокійно жити твоїм вбивцям. Дасть свідчення. Підтримуватиме дружину, подружиться з адвокатом. Виколупає мозок слідчим і прокурорам. Ходитиме на суди. Приводитиме журналістів. Судитиметься з замовником за те що називає речі своїми іменами а вбивць - вбивцями.

Коли ти усвідомлюєш, що поруч, або взагалі десь на цьому світі є така людина, це заспокоює… Навіть не те що заспокоює - а відчуваєш якусь таку злобну радість, щось схоже на віру в життя після смерті. Завдяки такому от як Олег є впевненість, що ти не зникнеш назавжди в ямі закиданій землею і сміттям після асфіксії, спричиненої кровотечею від ножевого поранення в шию, а з-під цієї ж землі продовжуватимеш тріпати нерви і нищити життя своїм вбивцям…

І от тепер тебе немає. Сказати, що на цьому світі стало незатишно - образити капітана очевидність…