До чого довели дві рідні мови
У Міжнародний день рідної мови (заснований ЮНЕСКО 2000 року в пам’ять про придушення 1955 року "мовних" протестів бенгальців у тій частині тодішнього Пакистану, яка 1971 року стане Бангладеш), так от, у цей день згадалася одна історія.
Як дитина начитана, я ще навіть до того, як стати школярем (що відбулося 1986 року), знав, що наша велична батьківщина – радянський союз – складається з п'ятнадцяти братніх республік. Пішовши до школи, я хутко виявив, що вивчатиму там і українську, і російську мови. І тут мені стало так шкода сестричку, яка, тим часом як мене за сімейними обставинами відправили до дідуся й бабусі на Житомирщину, лишилася на Ростовщині...
Адже я знав не тільки те, що республік – п'ятнадцять. А й що Росія – рівна з усіма, проте водночас - головна. Воно наче ніде прямо й не говорилося в усьому тому, чим я був начитаний... Але "чомусь" в дитячому мозку ну дуже чітко відкладалось відповідне враження.
Який же висновок мав зробити тут дитячий мозок? Звісно: раз я (і, треба розуміти, школярі в усіх інших братніх республіках) вчу, крім місцевої мови, ще й російську – то, очевидно, в Росії вивчають ВСІ П'ЯТНАДЦЯТЬ МОВ. Адже мешканці "найголовнішої" республіки повинні розумітися з абсолютно всіма іншими – на те вона й найголовніша!
Яким же був мій подив, коли з'ясувалося, що ні, сестричці якраз не доведеться вивчати дві мови, а тільки одну лиш російську!
Це видавалося ну з біса алогічним, хоча такого слова я тоді ще й не знав.
З часом подив минув – дитяча психіка взагалі пластична річ. Тим паче, що-що, а всілякі твори та перекази для мене в школі ніколи проблемою не були: власне, зайва мова як навчальний предмет була лише нагодою мати в табелі більше п’ятірок.
Але в підсвідомості, схоже, як кажуть, "осад залишився".
Напевне, так і робляться "бандерівцями")))
