На згадку про полеглого воїна Антона Дербілова
Життя ніколи не буде звичним. Йде в засвіти надто багато людей, які тримали наші суспільні звички на своїх плечах, ліпили їх жартами, вкарбовували думками, вибудовували руками, захищали собою.
Нема краю моєму горю. Душа — відкрита рана.
Обабіч дороги протитанкові їжаки. Пустки на продаж. Будинки зруйновані. Чи від старості, чи від прильотів. Сніг лежить в окопах. Прапор розвивається на сільському кладовищі. Лише один. На зупинці з усіх боків під трафарет виведено «Чорнобаївка».
Ні, це не вона. Це символ. Як замальовані дорожні знаки.
У салоні волає немовля. Воно не знає, що в його країні війна. Йому щось незручно. Всім незручно. Дитячий крик — нагадування, що життя триває. Мусить. Задля всього та попри все.
Пахне перепічкою. Старенькі хатки свіжовибілені. Здається, вони були тут вічно, тільки дахи оновили. Ладні сосни впираються в синє небо, поля зеленіють, «Кафе працює», ріка тече, сонце підглядає з-за хмар, пальці клацають по клавіатурі. І дорожнє покриття на диво рівне.
На вільні місця пустили військових. Вони обговорюють тіктоки і скільки не були вдома. Летять великі птахи. Їде вантажний потяг. «Відбій повітряної тривоги».
Невимовність краси заходу сонця співвідносна з моїм болем. Це не можна пережити, це не мине. Я знаю. Мама померла майже 10 років тому. Я лише навчилася не плакати.
«Купуємо яблука». Треба буде і собі. Яблука — то річ хороша. Ліхтарі над трасою. Якесь селище проїжджаємо. Світлофор горить зеленим. «Супермаркет — 600 м».
______________
Про загибель Антона Дербілова:
У зелених виродків все по плану, активна частина суспільства знищується в промислових масштабах...