Оленівка завжди болітиме Україні
Стаття 12 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими
«Військовополонені перебувають у руках ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, які взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, яку можуть нести окремі особи, держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими».
Тривав п’ятий місяць повномасштабної/неспровокованої/безглуздої/загарбницької війни Росії проти України. Наші люди вже перестали благати росіян схаменутися, а розпочали ретельно допомагати армії та долучатися до зборів на амуніцію та рації. Люди вже перестали вірити в російські слова «ми їхали на навчання», а усвідомили, що російські солдати прийшли на українську землю, щоб вбивати і нищити. А всі руїни, які лишаються після цього, назвати Росією. Люди вже усвідомили реальні масштаби біди, яка спіткала рідну країну. А те, що трапилося в Оленівці, сприйняти без шоку було тяжко.
Ніч із 28 на 29 липня. Колонія, де росіяни утримували наших військових. Бараки, темрява і вибух. Живцем згорілі тіла українських воїнів, в тому числі виведених з «Азовсталі», які йшли захищати рідну землю. Вони мали різні долі, але однаковий світогляд. Захисники залишили свої сім’ї, аби оберігати від навали населені пункти рідної країни.
«Ми не розуміли, що сталося, і вони не розуміли. Ми витягували тіла на вулицю. Все було в крові. Лунали крики поранених», – на зустрічі в Офісі Омбудсмана пригадав події один із військових, який перебував у бараці, де загинули побратими-захисники.
Він також додав, що пораненим зеленкою на лобі малювали цифри, які означали, хто першим потребує медичної допомоги. 1 – потрібна негайна допомога, 2 – потрібна допомога, але може трохи почекати, 3 – на допомогу може почекати більше… Перевозили поранених як багаж, втрамбовуючи абияк. Дехто через втрату крові не дочекався допомоги, помер дорогою до медзакладу Донецька. Іншим же, з його слів, допомогу надали. Військовий окремо відзначив російську бюрократію, яка у цій ситуації загальмовувала кожен процес – реагування на подію, надання допомоги, перевезення поранених.
Тільки у жовтні Україні вдалося повернути тіла 54 загиблих внаслідок цього вибуху. Триває експертиза, яка відбувається не так швидко, адже час повпливав на стан тіл, що ускладнює їх ідентифікацію.
Весь цей час Росія розігрує фарс про те, що це був український удар американськими РСЗВ HIMARS і вигадує небилиці щодо приховування злочинів, які скоїли якісь невідомі бойовики.
Що трапилося насправді? Яким був вибух? Хто вбив полонених? Хто має понести покарання? Відповісти на ці запитання Україна запросила місію ООН, яка спочатку сформувалася із сумнівних осіб, а згодом взагалі розформувалася, не озвучивши, що саме Росія не надала доступу до місця трагедії. Офіційна причина: «відсутність гарантій безпеки та доступу».
Україна власними силами намагається здійснювати всі можливі експертизи та розслідувати цей злочин. Однак без роботи на місці події це дуже тяжко, навіть із залученням міжнародної допомоги та технологій.
Ми знаємо, хто здатен здійснювати такі цинічні злочини, і я переконаний, що можемо довести це юридично. Також ми боремося за те, щоб світ не забував про цей теракт і гучно говоримо про це на всіх міжнародних майданчиках.
Навіть під час 52-ї сесії Ради ООН з прав людини у межах інтерактивного діалогу щодо тортур я наголошував, що Росія намагається приховати послідовну практику катувань українців. І одним із доказів є вбивство українських військовополонених в Оленівці, вчинене російськими військовими з метою приховання результатів тортур.
В Офісі Омбудсмана я спілкувався з рідними загиблих воїнів, їх сльози ще не висохли, вони прагнуть знати всі обставини, і попри розчарованість бездіяльністю окремих міжнародних організацій, вони прагнуть правди і справедливості.
Минуло 9 місяців із дня трагедії. Це великий термін, щоб «замести сліди», але малий термін, щоб забути про злочин! Переконаний, що Україна це ніколи й не забуде.
Оленівка болить Україні!
