Коли культура важливіша за політику, або Рушійні фактори російського імперіалізму

Єльський професор Арне Вестад (Arne Westad), серед іншого, займається порівняльним імперієзнавством (тобто «comparative imperialism»). Тімоті Снайдер запросив його розповісти про російський імперіалізм в рамках курсу «The Making of Modern Ukraine». 

Ще краще, що ютуб-канал «Хмаринка Science» оприлюднив український переклад вказаної короткої лекції. Її подивилося прикро мало людей, тому нумо виправляти це: 

Отже, основні рушійні фактори російського імперіалізму виникли в XIX столітті. Без них неможливо зрозуміти те, що відбувається сьогодні.

- Росіяни — включаючи еліту — почуваються унікальними/автентичними (ака «самобытность»). Саме це спричиняє ідею «великодушного авторитарного правління», адже керівництво нібито знає, що потрібно підлеглим.  

- підкреслення в офіційному дискурсі того, що експансія — це оборонна поведінка. Радянський Союз продовжив політику, згідно з якою завжди є території, які потрібно зайняти.

- експансія як опортунізм. Російська імперія значно розширилася наприкінці XIX століття, зокрема завдяки тому, що імперії-конкурентки ослабли.

- акцент на ієрархію, бюрократію та інкорпорацію еліт. Більшість еліт Російської імперії не були росіянами, вони мали коріння з народів, які в неї входили, зокрема європейських. Саме ці еліти організували управління державою. Співпраця з імперією була вигідна.

- експлуатація ресурсів, зокрема за кордонами. У Російській імперії це було не дуже ефективним.

- розселення народів далеко від місць походження. Тут лектор побіжно згадує і переселення як елемент колоніалізму, тобто задля розширення ареалу поселення «титульної» нації, для чого якраз особливо важливо, щоб територія заселення була неподалік від «імперського центру».

Так, Російська імперія в усьому цьому не є оригінальною. Унікальність, як вважає професор, є в тому, що вона послідовно акцентує на вказаних моментах. 

Вестад проводить паралелі у ситуаціях між Україною та Росією, Ірландією та Великою Британією, Алжиром і Францією. 

«Це все приклади спроб колонізації у досить ранній період історії. Вона тривала довгий час, але зрештою зазнала невдачі. Вона зазнала невдачі, бо люди, які жили в цих регіонах, набули такої ідентичності, що не була співмірною імперіалістичним проєктам, що насаджували на них зовні. Хоч важливі елементи — такі, як мова — залишилися, коли імперіалістичний період закінчився. Антиколоніальні революціонери з Алжиру писали переважно французькою. Активісти Sinn Féin та Ірландської республіканської армії майже виключно послуговувалися англійською», — нагадує лектор.

У всіх трьох прикладах завдяки, між іншим, географічній близькості, імперський центр здійснює переселення («титульної нації» в колонію, наприклад, на роботу), інкорпорацію (намагається зробити інтегральною частиною імперії), експлуатацію (у різних формах, включно з людськими ресурсами) і культурну гегемонію.

«Я вже сказав про мову. Мова була дуже важливою для того, щоб інкорпорувати спочатку еліти, а потім і ширші кола людей в імперський проєкт. Україна — це, як на мене, найкращий приклад в цьому плані, але Алжир та Ірландія відрізняються не набагато. Як сказав Едвард Cаїд та інші, встановлювати пріоритет на культуру у колонізатора — це дуже важливий аспект продовження імперської традиції, який спирається на питання, які виникають на ранньому етапі існування імперії. Крім того, це також спосіб, за допомогою якого імперські сили створюють поділ всередині країни, яку контролюють. Культура тут, певно, важливіше, ніж сама політика. Тут ми повертаємося до того, про що говорили на початку лекції: про ідентичність, про знеохочення інакомислення, оскільки культурна влада колонізатора значніша. Наприклад, ми міжнародна, глобальна, велика сила, ми — суперсила, а ви — ні, ви — локальні. Так культура працює на імперські проєкти. І, схоже, що цей аспект зникає останнім», — зауважує Вестад.

Професор підкреслює, що вказану проблему народ може розв’язати лише після деколонізації. 

«Думаю, що ви вже здогадалися, що я не сумніваюся в тому, що російський імперіалізм проти України закінчиться — так само як англійський проти Ірландії та французький проти Алжиру — деколонізацією, незважаючи навіть на неоколоніальні війни. Росіяни в Україні у 2022 році — не перші, хто веде неоколоніальні війни. На мій погляд, Алжир та Ірландія — хороший приклад. Такі речі можна знайти по всьому світу. Якщо формальні асоціації з імперією зникли, то це — кінець історії. Така ідея, як правило, не розглядається імперією. Це залишається проблематичним ще дуже тривалий час. Я вважаю, що це тому, що країни є дуже близько зв'язаними у ключових аспектах своєї ідентичності. Для багатьох людей, які беруть участь у цьому процесі. І не тільки з боку колонізованих, а навіть більше з боку колонізатора. Цього ми часто не розуміємо. Може, навіть насамперед у російському прикладі. Тому що все це тривало дуже-дуже довгий час, аж до розпаду Радянського Союзу. Це значною мірою про російську ідентичність. На мій погляд, річ у тому, що росіяни в змозі по-справжньому осмислити своє минуле, та не мають змістовних стосунків з ним», — розповідає лектор, нагадуючи про відчуття зруйнування всього, чим пишалися, притаманне росіянам у 1990-х. Також Володимир Путін спромігся багато років маніпулювати образом Радянського Союзу як антиімперії, хоча СРСР цілком собі зберігав деякі імперські погляди. 

«Крім зміни режиму, Росії насамперед треба обдумати своє минуле. Так само, як у Європі й Америці, необхідною є дискусія про рабство. В Росії існує глибока необхідність обговорення впливу імперії на колонізованих, але більш фундаментально — на самих росіян. Адже дуже важко бути водночас імперією і республікою. Як починають розуміти і Сполучені Штати: важко бути водночас імперією та функціональною республікою, не кажучи вже про демократію. [...] Для росіян опрацювати ці проблеми, пов'язані з імперією, є не менш важливим, ніж опрацювати проблеми з війною», — резюмував професор.

Перегляд лекції примусив вчергове замислитися про інтерпретації. Пан Вестад на 09:03 каже: «До речі, нагадало мені про великого британського історика сера Льюїса Нем’єра. [...] Саме він озвучив цю ідею особливого зв'язку між Російською імперією і автентичністю. Нем’єр народився у кінці XIX століття у Варшаві. При народженні його прізвище було Бернштайн. Тоді його сім'я переїхала в Тернопіль. Він полонізує своє ім'я і стає Неміровським, що стало Нем’єром, коли він приїхав у Британію вчитися. [...] Він ненавидів Польську республіку. Німеччину він ненавидів ще більше, йому було байдуже щодо України, але йому подобалася Росія, бо вона була автентична, на відміну від інших імперій». А доцент університета Франка Роман Сирота вказує, що Нем’єр «виступав проти відновлення Польської держави в кордонах 1772, захищаючи право українців Східної Галичини на самовизначення. Ну, то вартує окремого дослідження. Я собі вже завантажила книгу професора Гарварда Романа Шпорлюка «Формування модерних націй: Україна — Росія — Польща». Треба, напевно, і Нем’єра почитати. Доповім, як розберуся.