Путін стане ближче до в’язниці, або Навіщо Україні ратифікувати Римський статут

Україна підписала Римський статут ще 20 січня 2000 року, але так і не ратифікувала його. А після того, як Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт путіна, стало очевидним, що це потрібно робити найближчим часом, адже тоді Україна отримає додаткові права і можливості вносити зміни в цей документ, що може пришвидшити арешт російського диктора. І це добре розуміють фахівці з міжнародного права, тому нещодавно із закликом про ратифікацію до влади звернулись кілька провідних українських університетів. Що ж стримує український політикум від ухвалення такого рішення?

Минулого тижні я мав честь брати участь у V Міжнародному кримінально-правовому форумі й модерував одну із сесій, яку було присвячено тенденціям розвитку практики воєнних злочинів у нашій державі.

Найбільшу цікавість як у мене, так і в аудиторії, хай дарують мені мої колеги-адвокати, викликали виступи представників державних і міжнародних інституцій. І передусім зацікавило те, що й голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду України Станіслав Кравченко, і посол з особливих доручень МЗС Антон Коріневич казали, що Україна потребує ратифікації Римського статуту для посилення її позицій у боротьбі з російським загарбником на юридичному полі.

Ба більше, навіть позиція старшого радника КМЕС із розслідування міжнародних злочинів Матіаса Нойнера збігалась із поглядом представників нашої виконавчої й судової гілок влади. А його думка більш цінна ще й тим, що до цього він тривалий час працював прокурором у МКС і добре знає роботу його механізмів зсередини. При цьому він зазначив, що є й інший варіант вирішення окремих спірних питань у розслідуванні й притягненні до відповідальності саме воєнних злочинців – це внесення відповідних змін до національного законодавства, і навів приклади такого в Німеччині, порівнявши із українським законодавством. Та його висновок теж недвозначний – ратифікація Україною Римського статуту найбільш комплексний і повноцінний підхід до вирішення всіх неузгодженостей, і навіть прогалин у національному законодавстві.

І тут у мене постало закономірне питання: а чому ж держава, яка дев’ятий рік поспіль вимушена протистояти агресорові, досі не ратифікувала цей документ і не приєдналась до країн-учасниць МКС? І чому нічого не змінилось навіть після повномасштабного вторгнення рф?

Гугл-пошук досить швидко видав кілька позицій представників державної влади. І заступник голови ОП, і міністр юстиції казали про те, що ратифікація Римського статуту до повної перемоги України у війні не на часі. Міністр це пояснив тим, що внаслідок внутрішніх проблем із комунікаціями в українських військових сформувалась хибна думка про цей документ, яку неможливо змінити в умовах воєнного стану. Окрім того, з його слів, негайна ратифікація Україною Римського статуту "практично нічого для нас не змінить з погляду юрисдикції", тому відтермінування ратифікації цього документа не критичне.

Схожу позицію озвучили і в Офісі президента. Там вважають, що ратифікацію слід відкласти, бо згідно з Римським статутом спеціальні компетентні органи іноземних країн отримають купу заяв країни-агресора про начебто злочини, які вчиняються нашими військовими. І той самий Міжнародний кримінальний суд зобов’язаний буде давати оцінку цим подіям.

Цікава позиція, яка заслуговує на те, щоб бути почутою. От тільки, як завжди, є декілька "але".

Щодо питання комунікації. Це ж якраз, як на мене, і є те, що здатна й може провести держава на національному рівні. Ми організовуємо безпрецедентні за своєю масштабністю заходи з метою консолідації зусиль усього світу у боротьбі з навалою російського агресора. Зокрема й на юридичному фронті, який не менш важливий за військовий, а на деяких етапах у майбутньому навіть відіграватиме важливішу роль у притягненні всіх винних до відповідальності й отриманні відшкодування для кожного постраждалого. Та представники держави, навпаки, кажуть про те, що Римський статут може якось нашкодити нашим захисникам у разі його ратифікації.

Ось тут ми логічно переходимо до аналізу самого документа і з’ясування, чи справді він може зашкодити.

Тож Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС) – це міжнародний договір, заснований Міжнародним кримінальним судом 1998 року для розслідування й переслідування осіб, звинувачених у геноциді, воєнних злочинах і злочинах проти людяності. Це перший орган, який діє на постійній основі. Суд почав роботу з липня 2002 року після того, як 60 країн ратифікували Римський статут.

Україна підписала статут 20 січня 2000 року, однак досі не ратифікувала його. При цьому ратифікація цього статуту є зобов’язанням України згідно зі статтями 8 і 24 Угоди про асоціацію з ЄС.

Водночас країна-агресор свій підпис під Римським статутом відкликала! І сталося це після того, як 2016 року тодішній головний прокурор МКС Фату Бенсуда опублікувала доповідь, в якій уперше було заявлено, що конфлікт в Україні визнається збройним конфліктом між росією і Україною. В доповіді також зазначено, що анексія росією українського півострова Крим "фактично є тривалою окупацією". путін явно не зрадів такому рішенню, оскільки кремль продовжував брехати про те, що Крим добровільно увійшов до складу росії після проведення нібито вільного референдуму.

Протидіяти такій брехні на міжнародному рівні ми могли не лише політичними заявами, а й документуванням тих злочинів, які вчинялись у Криму і на тих територіях Донбасу, які опинились в окупації. І для нас було вкрай важливим, щоб такі справи розглядав суд у Гаазі.

Так коли ж саме МКС може розглядати справу? Згідно зі статтею 13 Римського статуту це відбувається за таких умов:

1. держава підписала і ратифікувала Римський статут.
2. Рада Безпеки ООН передає справу до МКС. За 23 роки існування цього суду таке трапилося двічі, у справі щодо Південного Судану й Лівії.
3. Коли держава-учасниця Римського статуту сама ініціює справу в МКС.

Є й додаткова можливість. Так, Римським статутом передбачено, що й без ратифікації держава може визнати юрисдикцію суду в певних справах, подавши про це належну заяву. До початку повномасштабного вторгнення Україна визнала юрисдикцію МКС у двох питаннях заявами МЗС, поданими 17 квітня 2014 року щодо справ Майдану і 8 вересня 2015 року щодо злочинів проти людяності і воєнних злочинів, вчинених на її території.

Отже, з цього доходимо двох висновків. Ми фактично позбавлені повноцінної змоги користуватися всіма правами, які надає Римський статут країнам-учасницям. Так, на сьогодні ми поширили юрисдикцію суду на територію країни окремою заявою й маємо загальну міжнародну підтримку інших учасниць договору, які замість нас звертаються до суду. Однак погодьтесь, це не те саме, що самим мати можливість використовувати ресурси найсильнішого й найкращого міжнародного органу для притягнення до відповідальності саме відповідальних за вчинення воєнних злочинів керівників вищої ланки, а не простих виконавців. А саме на це спрямовано діяльність МКС.

При цьому росія на сьогодні вже може подавати "купу заяв країни-агресора про начебто злочини, які вчиняютьсянашими військовими". І як сторона розгляду справи, який уже проходить в МКС. І ініціювати їх подання як держава-постійний член РБ ООН. А "ефективність" цієї інституції на сьогодні ми всі спостерігаємо наживо.

Тобто, фактично нератифікацією цього документа ми намагаємось уникнути тих наслідків, які на цю мить можуть наступити незалежно від цієї дії. Та ми не виконуємо своїх міжнародних зобов’язань, це по-перше. А по-друге, позбавляємо себе можливості використовувати договір, який найбільш повно й системно регулює види воєнних злочинів, їх ознаки, а також відповідальність за їх вчинення тих осіб, які безпосередньо віддають злочинні накази або не зупиняють їх виконання. Так, цей механізм у статуті прописано також. Він передбачає відповідальність за вчинення таких злочинів командирів підрозділів, які просто не зупинили своїх підлеглих солдат від виконання злочинних наказів. Чого наше законодавство поки що не передбачає, але точно потребує.

Тож у цьому й питання. Чому практикуючі юристи, які займаються безпосередньою роботою, спрямованою на притягнення всіх винних до відповідальності, вважають, що ратифікація Україною цього договору не тільки на часі, а й конче потрібна, а представники держави, які безпосередньо можуть вплинути на прискорення цього процесу, кажуть, що це не на часі через провальну комунікацію з нашими захисниками.

Чому ми свідомо позбавляємо себе можливостей, які надає ратифікація договору? По-перше, ми могли б, як інші країни, впливати на формування порядку денного. По-друге, ініціювати внесення змін до Римського статуту. Наприклад, поставити питання про розширення кількості злочинів, які може розглядати такий суд. Скажімо, додати цього переліку екоцид, поставити питання щодо найманців.

Окрім того, торік головний прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан, розглядаючи покарання рф за злочин агресії проти України, заявив, що вважає за доцільне фокусуватись для цього на вже існуючих інституціях, а не на створенні нових. Тобто виступив проти створення спеціального трибуналу, наполягаючи на тому, що МКС може проводити таке розслідування – і зміни до статуту дають таку можливість. Але ці зміни вочевидь не працюють, оскільки поки що злочин агресії МКС не розглядається. І якби Україна ввійшла в пул країн, які ратифікували статут, то теж могла б актуалізувати ці процеси. Можливо, якісь юридичні прогалини не дають змоги МКС це робити.

І, знову ж таки, про ордер на арешт. Так, ми були раді цьому рішенню МКС й тому, що більшість країн готові його виконати. Але не все так однозначно. Ми не можемо зараз передбачити, чи наважиться путін відвідати Південно-Африканську Республіку в серпні 2023 року для участі в саміті лідерів країн БРІКС і які наслідки цей візит матиме. З одного боку, речник президента ПАР Вінсент Магвеня заявив, що уряд цієї країни взяв до відома рішення МКС. З іншого, ми всі пам’ятаємо ситуацію з Омаром аль-Баширом. У травні 2016 року Омар аль-Башир відвідав інавгурацію президента Уганди Йовері Мусевені. І хоч Уганда – член Міжнародного кримінального суду, аль-Башира не заарештували. Так, зобов’язання заарештувати є, але Римський статут не передбачає ні примусового виконання рішення, ні будь-яких санкцій, якщо його не буде виконано. І це питання, яке теж Україна могла б поставити на розгляд, якби мала на те право.

Саме ми не маємо права втрачати час, як і можливості, аби не просто зупинити агресора, а й змусити його за все відповісти.