Що може запропонувати НАТО на липневому саміті у Вільнюсі
В умовах російсько-української війни ідея отримання зовнішніх гарантій безпеки стала принциповим завданням української дипломатії на рівні президента, уряду, міністерств оборони, зовнішніх справ, посольств, депутатів парламенту та громадських діячів.
Станом на кінець травня часом здається, що в цьому напрямі вже зроблено все чи майже все можливе. Якщо ж розглядати проблему зовнішніх гарантій безпеки України без зайвих ілюзій, слід визнати, що Україна веде війну за своє виживання, отримуючи допомогу від численних партнерів, однак не маючи статусних союзників. Й така ситуація вірогідно триватиме принаймні до закінчення цієї кривавої та виснажливої війни.
Виникає слушне питання, чому так трапилося? Адже в Конституції, в Стратегії воєнної безпеки та інших доктринальних документах владні інституції записали перспективу членства України в НАТО, яке гарантує безпеку, та в ЄС, який має забезпечити високий життєвий рівень. Однак зовнішні гарантії безпеки залежать не від рішень українських посадовців, а від уподобань зовнішніх партнерів – їх волі, зацікавленості та готовності брати на себе відповідні зобов’язання.
В ідеалі зовнішні гарантії безпеки можуть бути реалізовані у різних варіантах. Наприклад у формі двостороннього союзу, який передбачає односторонні чи двосторонні військові зобов’язання. Такий характер мають, приміром, американсько-японські договори про гарантії безпеки, згідно яких США зобов’язані захищати безпеку Японії, хоча Японія не має обов’язково виступати на захист США у разі війни поза межами Північно-Східної Азії.
Високу популярність в українських медіа має й такий механізм, як статус основного партнера США поза межами НАТО. Зараз таким статусом офіційно користується 19 держав. Його надання визначається розпорядженням міністра оборони США за згодою державного секретаря. Й хоча американські союзники поза межами НАТО користуються низкою привілеїв (участь у спільних оборонних ініціативах, дослідженнях і полегшений режим постачання озброєнь), такий статус не передбачає обов’язкового вступу США у війну на боці союзника. Варто нагадати, що в 2012-2022 рр. в числі союзників США поза межами НАТО фігурував і Афганістан, який був без зайвих зволікань викреслений з цього списку у вересні 2022 р., вже після виведення американських військ.
З приводу НАТО, перспектива членства в якому була обіцяна Україні та Грузії у 2008 р., зазначимо, що цей союз надає його членам чітку політичну гарантію взаємодопомоги у випадку агресії. Альянс має спільне військове командування, розгалужені механізми співпраці, стандартизації озброєнь та плани мобілізації у надзвичайних обставинах.
Теперішню позицію країн НАТО щодо України визначають дві принципових тези. Перша полягає у тому, що НАТО уникатиме втягнення у російсько-українську війну, оскільки хоче запобігти небезпеці конфлікту з застосуванням ядерної зброї між країнами альянсу та Росією. Друга настанова – це обіцянка надання військової підтримки Україні «стільки, скільки це буде потрібно».
Перша теза відображає принципову зацікавленість країн НАТО з запобігання ядерній війні. Уряди країн альянсу не наважаться запропонувати своїм виборцям перспективу прямого втягнення у війну з росією. Тому непоодинокі припущення українських коментаторів, що країни НАТО ледь не завтра візьмуть безпосередню участь у російсько-українській війні чемно залишимо поза увагою.
Від утілення другої тези безпосередньо залежить боєздатність української армії. Адже війна йде на території України, а не на території країн НАТО. Тому за послідовність країн-партнерів у втіленні цього зобов’язання треба ще поборотися. Адже надання зовнішньої військової та економічної допомоги забезпечує ЗСУ спроможність звільняти окуповані території та зрештою визначає потенційний сценарій закінчення війни.
За таких обставин навряд чи варто всерйоз очікувати, що уряди країн НАТО одностайно ухвалять якесь чітке рішення про членство України в альянсі. Значно більшу вагу матиме зміцнення механізмів забезпечення виробництва та постачання Україні необхідних сучасних озброєнь та продовження надання фінансово-економічної допомоги. Отож, з одного боку, на саміті 11-12 липня 2023 р. у Вільнюсі НАТО може запропонувати Києву, у вигляді бонусу, створення постійної Ради НАТО - Україна, яка буде копією вже існуючої двосторонньої комісії, але під іншою назвою, а також відкоригує назву поглибленого партнерства, назвавши його привілейованим. Натомість для Києва було б важливішим створення окремого підрозділу в рамках Комітету військового планування НАТО, покликаного забезпечувати виробництво, регулярну закупівлю і постачання Україні необхідних озброєнь. Варто нагадати, що коаліція «Рамштайн», яка координує надання Україні військової допомоги, є суто добровільним об’єднанням «за згодою» його учасників. Не менш важливе значення мало б і надання ЗСУ можливості використовувати інфраструктуру країн НАТО для базування і обслуговування бойової авіації.
Вочевидь не було б зайвим, якби такі заходи з боку наших зовнішніх партнерів були доповнені окремими меморандумами та колективними заявами з боку провідних країн НАТО, ЄС і «Великої сімки» з висловленням послідовних намірів сприяти відновленню суверенітету України над її територіями в кордонах 1991 року та повоєнній відбудові країни.
Не варто забувати і про потребу розширення переліку військових і військово-технічних угод, на доповнення до вже укладених документів з такими країнами як Польща, Туреччина і США.
Утім, найбільш надійними гарантіями безпеки України, принаймні на сучасному етапі, слід вважати закріплення зобов’язань зовнішніх партнерів щодо надання сучасної бойової авіації, регулярного виробництва боєприпасів, постачання засобів ППО, ПРО та інших озброєнь, вкрай потрібних для успішного завершення війни.
